— А як щодо поліцейського з Кріпо?
— Той Лютке був зовсім не дурнем. Не дарма вважався ледь не найкращим берлінським слідчим. Він, як і я, спершу натрапив на це бісове «Братство полум’я», а потім і на змовників. Думаю, якимось чином йому до рук навіть потрапив список усіх адептів братства. Серед них, до слова, було й прізвище моєї дружини. Особи доволі відомої у столиці... Поліцейський бачив, що багато публічних осіб гинуть за жахливих обставин. У вогні. Здебільшого причиною смерті було самоспалення або «випадкова» пожежа. Дємідов насправді хотів, щоб вмирали саме люди відомі, знані. Таким чином про їхню загибель дізнавалася ширша аудиторія. Можна назвати це марнославством, якщо хочете.
Лютке знав, що рано чи пізно черга дійде і до Анни Каліш, тому вирішив її попередити. Проте на той час за поліцейським вже стежили. Ніцпон вирішив прибрати його, але, як завжди, облаштував усе так, ніби винен Дємідов. Власне, це й збило мене з пантелику на самому початку. Той граф, звісно, психопат і негідник, але винен не у всьому.
Якусь мить вони йшли мовчки, а тоді Самковський промовив:
— Я перевірю, чи можна купити на сьогодні квитки до Львова.
— Спочатку пообідаємо як слід, — заперечив комісар, — мандрівка натще — це подорож колами пекла.
XIII Лемберґ 2.12.1905
З вікна «Атлясу»[52] було видно чималий шмат Площі Ринок, замерзлий фонтан із вкритою снігом фігурою Адоніса, кут міської ратуші й гарний ряд кам’яниць. Пробило тільки восьму ранку, і з відвідувачів у кав’ярні був лише Вістович та ще один чоловік за кілька столиків від нього. Комісар знав його, знав, що той от-от встане й підсяде до нього, під претекстом пропозиції зіграти партію в шахи.
Вістович поспішив дочитати останню шпальту берлінської «Die Post», свіжий номер якої потрапляв до Львова з тижневим запізненням. Серед театральних новин повідомлялося, що зіркову актрису столичного Шаушпільгауза, Анну Каліш, яка виїхала близько місяця тому з Берліна, прийнято до «Лобе-Театру»[53] у Бреслау. І що цього сезону глядачі матимуть нагоду побачити її в ролі шекспірівської леді Макбет.
Чоловік із шахівницею справді підійшов, щойно Вістович відклав газету.
— Дозволите? — запитав він.
— Нащо ставити питання, на які знаєте відповідь, пане Редлю? — відповів комісар.
Полковник хмикнув і вмостився навпроти. Якусь хвилину вони мовчки розставляли на дошці фігури. Краєм ока Вістович зауважив, що за вікном здійнялася хурделиця, і з усього ряду будинків можна було вирізнити тільки Чорну кам’яницю.
— Ваші білі, — запропонував Редль.
— Як скажете.
Повернувши дошку потрібним боком, комісар Вістович зробив свій перший хід пішаком і одразу ж запитав:
— Чи відомо вам, як склалася доля позенських змовників?
— Суд над Вінкелем ще триває, але шансів уникнути смертної кари в нього майже немає, — відповів той, — доля Ніцпона складається схожим чином. Полковника понизили в званні й спровадили на пенсію... Те саме з фон Гарпе. Уникнув покарання тільки Еберт, але це справедливо. З усіх тих пройдисвітів він таки був найчесніший.
Полковник вибудовував на шахівниці щось на зразок індійського захисту, віддаючи білим центр і наступаючи з флангів.
— А як справи у вас, комісаре? Ладнаєте з шефом?
— Знову обіцяють підвищення. Адже я таки розплутав ту справу.
Редль засміявся.
— Забудьте про підвищення... Не в поліції.
Відвівши погляд від шахівниці, він пильно глянув на шахового опонента.
— Що ви маєте на увазі? — перепитав комісар.
— Цього разу, пане Вістовичу, я мушу визнати, що Evidezbüro впіймало облизня. Шпигунську лінію, яка об’єднала Північне море, Берлін, Позен і Лемберг, фактично викрила поліція. Мої ґратуляції. Але сталося це, як ви знаєте, лише тому, що Шехтель первинно приховав інформацію. З ним ще буде розмова на найвищому рівні. Він хотів уваги Відня, тож він її матиме... — сказав полковник. — Але зазвичай, пане Вістовичу, домінує саме контррозвідка. І нам потрібні такі люди, як ви.
Комісар знову подивився у вікно.
— Гляньте, яка там краса, — запалюючи цигарку, промовив він.
Редль хвилину помовчав, мовби також милуючись снігопадом.
— Гаразд. Я запам’ятав нашу партію. Дограємо наступного разу, — підводячись, сказав він.
Він одягнув пальто й капелюха і вийшов з кав’ярні, зникнувши в розкішній заметілі.
Тієї ж мить наблизився кельнер і подав комісару складену записку. Розгорнувши, той упізнав почерк Бейли. «Що ви робите сьогодні ввечері, комісаре Вістовичу? P.S. І що робите решту свого життя?..»
Львів,
лютий, 2019 року
