— Мене звати Йоахім Лютке, — видихаючи дим, промовив він, — я з Кріпо.
Анна зблідла.
— Он як? — перепитала вона здавленим голосом. — Я щось зробила?.. У чомусь винна?
Виглядала вона настільки розгубленою, що поліцейському ледве вдалося стримати посмішку. «А й справді, — подумалося комісару, — в чужій країні найменше чого хочеться — це отак несподівано зустрітися з поліцейським слідчим... Навіть якщо ти досягла тут успіху й завоювала сотні прихильників».
— Заспокойтесь, — якомога лагідніше сказав він уголос, — ви нічого не зробили... Принаймні мені про це не відомо.
Останнє було сказано як жарт, але Анну він не насмішив. Вона випростала спину й трохи звела вгору підборіддя. Здавалося, зараз вона підведеться з-за столу й піде геть, проте актриса залишилася на місці. Можливо, завадив кельнер, який повернувся до їхнього столика й поставив на нього замовлений рислінг. Щойно рукав його сорочки опинився на рівні обличчя поліцейського, Лютке обережно звів очі й, мовби з-за укриття, швидко оглянув залу ресторації. Кельнер його майже закривав від інших відвідувачів, тож ті, хто ймовірно стежив за поліцейським, мали б злегка зараз занепокоїтись. Тільки зайшовши сюди, Лютке навмисно вибрав місце в кутку, щоб усі інші столики були перед ним. Найближчі до нього — полковник-артилерист і його дама, обоє надто захоплені емоційною розмовою. Далі самотній репортер за столиком біля входу. Найпевніше, проґавив усі терміни, стаття «горить», і він енергійно шкрябає олівцем у нотатнику. Дві галасливі літні пані, клерк із колегою, ще двоє чоловіків невизначеного віку і професії. Здається, все гаразд. Нікого підозрілого...
Та раптом, попри свою витримку, Лютке смикнувся усім тілом: півсекунди вистачило йому, щоб помітити чийсь гострий погляд, який тієї ж миті сховався за розгорнуту газету, щойно відійшов кельнер. Тим часом Анна помітила, як обличчя її співрозмовника геть змінилося...
— Щось трапилося? — запитала вона.
Поліцейський підніс до рота вино й випив його одним ковтком.
— Ось що, Анно. На жаль, тут я не можу сказати вам усього, що хотів. Та й залишатися в цьому місці нам обом небезпечно. Тому вам доведеться прийти до мене додому сьогодні ввечері...
— Що?!
— ...картка з моєю адресою лежить біля вашого ридикюля. Скажімо, о восьмій.
Анна опустила очі й справді побачила перед собою візитку.
— Послухайте, це занадто! — закипіла вона. — Я й так прийшла сюди, ризикуючи своєю репутацією...
— Це питання життя і смерті, — стишив голос поліцейський.
— Божевілля якесь... А що мені робити зараз?
— Продовжувати.
— Продовжувати що?
— Сердитися на мене, у вас це неповторно виходить.
— Та ви ненормальний!
— Чудово.
— Справжній псих!
— Геніально... А тепер встаньте й дайте мені ляпаса. Вперіщіть щосили.
— Ох, залюбки!
Підвівшись із місця, актриса люто проїхалася долонею по його пиці. Після цього розвернулася й стрімко рушила до виходу. Щойно жінка зникла за дверима ресторації, присутні кілька секунд непорушно дивилися на поліцейського. Хто осудливо, а хто співчутливо. Навіть репортер-невдаха на якийсь час відірвався від роботи. Лютке видавив із себе дурнувату усмішку й розвів руки в широкому жесті. Мовляв, «жінка — друга помилка Бога»[15]. Що тут вдієш... Після цього поліцейський знаком підкликав до себе кельнера й замовив склянку коньяку. Той миттєво виконав його прохання. Лютке бачив, що відвідувачі ресторану таки прийняли його за невдаху-залицяльника. Але чи вдалося одурити того типа з газетою? Поліцейському навіть здалося, що він впізнав його. Принаймні чоловік був переконаний, що той — один із них...
Проковтнувши коньяк так само рвучко, як перед тим вино, Лютке виклав на стіл кілька марок, що становили його рахунок, і неквапно подався до виходу. Перед цим він із полегшенням зауважив, що на столі не було його візитівки. Отже, Анна таки взяла її зі собою.
Пані Каліш і справді поклала картку поліцейського в свій ридикюль, втім, зробила вона це майже несвідомо, підкорившись натискові Лютке. Опинившись у своєму помешканні, Анна з полегшенням зітхнула й подумки заприсяглася, що більше ніколи не дозволить собі такої легковажності. «Погодитись на зустріч із невідомо ким! — думала вона, знімаючи з вух сережки. — І де в дідька був мій розум?..»
Актриса помітила, що руки її досі тремтять. Серце також билося в пришвидшеному ритмі. Слід було заспокоїтись, і жінка подумала про гарячу ванну, що завжди рятувала її в таких ситуаціях. Щоправда, за рік у цій країні вона так і не змогла найняти собі в дім покоївку. Послуги особи, яка б виконувала усю хатню роботу, досі були їй не по кишені. Тому Анна прибирала, відносила речі до пральні й варила ранішню каву самостійно. Також самій доводилось і готувати ванну. Втім, з часом жінка помітила, що цей процес їй подобається. Причому подобається не менше, аніж навіть подальше занурення в благодатну купіль.
Анна відчувала солодкий щем десь трохи нижче грудей кожного разу, коли знімала з себе увесь одяг. Перед тим, як замість нього вдягти приємний шовковий халат, вона хвилину-другу затримувалась біля великого дзеркала у спальні, розглядаючи в ньому своє оголене тіло. Воно виднілося там, починаючи від середини стегон. Приблизно з того місця, де закінчувалася грецька туніка — її найспокусливіший театральний костюм. Багато чоловіків та навіть жінок, що, сидячи в залі, поїдали Анну-грекиню очима, дали б відітнути собі руку, тільки б побачити її в цю мить.
Анна любила своє тіло. Актрису тішило те, що воно лишалося пружним і звабливим, хоч їй було вже за тридцять. Живіт, жодного разу не спотворений вагітністю, був пласким, як у танцівниці. Груди високі й округлі, не надто великі, але й не малі. Якраз такі, що роблять декольте магнетичним для будь-якого чоловічого ока. Такому тілу неабияк пасувало її довге чорне волосся і гарне обличчя. Очі Анна мала глибокі й виразні. Під ними лиш дуже уважний спостерігач міг розгледіти дрібні павутинки зморщок. Жінка, проте, їх соромилася, тому, йдучи на зустріч, воліла вдягати вуаль. Під вуаллю також ховалися гладенькі білі щічки і рівний акуратний ніс.
Анна відчувала своєрідний жаль, що такою, як зараз, оголеною і прекрасною її вже давно не бачив жоден мужчина. Не бачив і не торкався. Востаннє це було ще в Лемберзі, де вона мала і чоловіка, і коханця. Тоді Анна уникала, як могла, близькості з першим, щоб якнайчастіше кохатися з другим. Чоловіком її був знаменитий львівський комісар. Коханцем — знаний художник. Одного дня вона покинула обох і подалася до Берліна...
Жінка запалила кілька свічок і лампадку з ароматичною олією. Трохи прянощів додала в купіль. Знявши халат, вона обережно переступила край ванни і присіла, потрохи занурюючись у теплу воду. На якийсь час їй перехопило подих, але жінка швидко себе опанувала й дихання відновилось.
Анна знову повернулася думками до сьогоднішньої зустрічі з дивакуватим поліцейським. Цей Лютке чимось нагадував їй чоловіка... Говорив таким же різкуватим тоном, проте вмів поводитись у товаристві жінки і мав гарні манери. Занадто самовпевнений, але в той же час уся його зовнішність дихала силою. Можливо, навіть знається на доброму алкоголі. Як і Адам... Анна відкинула назад голову і з приємністю відчула, як її волосся дедалі глибше опускається у воду. Тепла волога торкнулася кінчиків її вух і солодко залоскотала.
Актриса згадала свого чоловіка. Комісар Адам Вістович був грубуватим, але в ліжку не найгіршим. Він спочатку пестив її до безумства, задовольняв, і тільки потім задовольнявся сам. Проникав у її лоно обережно й уміло, найчастіше ззаду, при цьому погладжував її, мов кішку, своїми великими сухими долонями.
Зовсім іншим був коханець — палким і нетерплячим. Щойно вони опинялися наодинці в спальні, він зривав з неї одяг і брав безцеремонно, наче шльондру. Йому ніколи не вистачало одного разу. Анна ледве встигала відпочити, лежачи поруч з ним на вологому простирадлі, як той знову опинявся на ній, нетерпляче розсуваючи її стегна, щоб із насолодою заволодіти нею вдруге. А потім і втретє, і вчетверте... Кароль полюбляв перетворювати їхні побачення на гру. Своє помешкання, де зазвичай вони відбувалися, він, бувало, прикрашав, як східний палац, і тоді Анна, щойно переступивши поріг, опинялася наче в казці з «1000 і 1 ночі». Іншого разу його дім перетворювався на лицарський замок або печеру дикуна. Його коханка була актрисою до самих кісточок, тому обожнювала цей театр, який закінчувався завжди гарячими безсоромними майже дикими любощами. Часто після них на тілі Анни залишалися синці, які вона старанно приховувала, проте коли споглядала їх наодинці, то тремтіла від збудження, згадуючи пристрасть ненаситного Кароля.
15
«Жінка — друга помилка Бога» — цитата з трактату Ф. Ніцше «Антихрист. Прокляття християнству».