Втім, якогось дня Анні осточортіли вони обоє: і чоловік, і коханець. І поліцейський, і художник. Спершу набрид Вістович з його пиятикою, брудною роботою, що поглинала комісара з головою, а потім і Кароль з його нестримністю і жадобою до тілесних утіх. Вона погодилася на першу-ліпшу пропозицію виїхати з Лемберга. Спершу до Бреслау, відтак до Берліна, де й залишилася, ставши однією з провідних актрис Шаушпільгауза. Разом із дурманливою свободою жінка отримала головні ролі й славу, якої б ніколи не зазнала в провінційному австрійському Львові. Одного шалено бракувало Анні — чоловіка в її ліжку. За рік вона вже почала сумувати і за ласками Адама, і за шаленістю Кароля...
Лоно її наповнилося соком, наче стиглий гарячий плід, пульсуючи від спогадів про те, як його торкалася чоловіча плоть. Несподівано для себе, жінка знову згадала свою зустріч із тим таємничим берлінським поліцейським. Раптова думка змусила Анну здригнутися — а що коли насправді він також пропонував їй гру?.. Гру, подібну до тієї, яку влаштовував колись Кароль, проте значно цікавішу і, може, навіть небезпечнішу? А записка, зустріч у ресторані, відчуття небезпеки і нове запрошення — це все просто складові цієї авантюри? Що як доля насправді робить їй такий незвичайний і давно бажаний подарунок?
Анна заплющила очі й спробувала уявити, який цей чоловік у ліжку. Впевнений у собі й вимогливий чи радше делікатний з глибоко затаєною сором’язливістю?.. Мимоволі рука її ковзнула вздовж грудей униз, де під водою кінчики пальців, наче зґрабні пастельні олівці, неквапно намалювали на животі кілька невидимих кіл. Одне з них раптом розірвалося, і пастелі ковзнули нижче, до її лона.
Жінка здригнулася від солодкого струму, що пробіг по її тілу. Пальці відшукали улюблений горбочок, пругку сороміцьку ягоду, котру не раз пестили чоловіки і вона сама. Анна ширше розвела ноги, виставивши коліна над краєм ванни. Долонею вона цілковито закривала розкішницю, мовби приховуючи від когось дрібні рухи своїх пальців. Рухи, подібні до тих, що виконує вмілий рибалка, виплутуючи спійману рибу з сітей...
За кілька хвилин Анна затремтіла і широко розтулила вуста. Насолода досягала своєї вершини, і, не стримуючи себе, вона голосно застогнала. Розплющивши очі, жінка знову опустила у воду коліна, а руки поклала на краї ванни. «Як все-таки добре, — подумалося їй, — що в цьому домі немає покоївки».
Знову одягнувшись, актриса глянула на годинник. Була п’ята по полудню. Якщо вона наважиться, то може встигнути на нове побачення в домі Лютке.
— До біса, — вимовила жінка за годину й почала збиратися.
— До біса, — повторила вона, виходячи з дому о сьомій.
Чоловік мешкав неподалік Рінгбану, в будинку, що стояв за якихось дві-три сотні метрів від залізничної колії. Вийшовши з фіакра, Анна ще раз поглянула на візитівку, мовби для того, щоб упевнитися в точності адреси, і поволі рушила до дверей. В якусь мить її охопив сумнів, проте жінка вирішила не відступати. Зрештою, для сумнівів було вже запізно. Як і для страху.
Будинок мав два поверхи, і в картці Лютке зазначалося, що поліцейський живе на другому. Двері виявилися незамкнені, й Анна обережно їх прочинила. Простір за ними був тьмяно освітлений олійною лампою, що поволі вмирала на порепаному дерев’яному столі, вкритому пожовклими папірцями, на яких виднілися сліди вицвілого чорнила. Це були записки, які жильці залишали двірникові: прохання прибрати сходи, полагодити огорожу чи виполоти бур’ян. Навряд чи двірник їх читав, тому ці неторкані послання вкривали стіл, наче обрус, самі при цьому покриваючись щедрим шаром пилу.
Лампа частково освітлювала сходи, що вели нагору. Анна оминула стіл і поволі почала підійматися на другий поверх. Втім, з кожним кроком впевненість її все більше згасала. Здавалося, чергова сходина породжувала новий сумнів. І замість авантюрного запалу Анна відчула страх.
«Боже мій, що я роблю? — подумала вона. — Як можна було погодитись на цю дурнувату гру?..»
Анна розвернулася і вже хотіла збігти донизу, коли ж ліворуч від себе побачила двері з потьмянілою від часу табличкою, на якій напівзатертими буквами було вказано, що тут мешкає комісар поліції Йоахім Лютке. Те, що жінка непомітно для себе опинилася поруч зі своєю ціллю, зовсім не змінило її наміру якнайшвидше податися звідси геть. Проте одна обставина все ж таки змусила її зупинитись і навіть на хвилину завмерти. Річ у тому, що двері помешкання поліцейського, як і двері будинку, були незамкнені й навіть трохи привідчинені. Смужка темного чужого простору виростала з порогу і врізалася кудись у стелю. Анна, мов зачарована, ковзнула по ній поглядом згори донизу й стрепенулася, наче це завдало їй болю. Раптом у ніздрі вдарив сильний запах диму. Він сочився найпевніше з-за дверей, тому Анна мимоволі простягнула руку й штовхнула їх перед собою. Двері прочинилися ширше, і запах одразу ж посилився, отже, в помешканні поліцейського щось направду загорілося.
— Пане Лютке! — гукнула жінка, все ще не наважуючись зайти досередини. — Комісаре, ви тут?..
Втім, відповіді не було. Тоді Анна, зібравшись із силами, переступила поріг, одразу ж потонувши в мороці задимленого передпокою.
— Пане Лютке, — повторила вона і одразу ж була змушена затулити ніс і рота хустиною. Дихати тут було важко.
Анна вирішила не йти далі, а повернутись до виходу, проте від раптового видовища, яке виникло перед очима, жінка заціпеніла, не ступивши й кроку. Передпокій був невеликий, а тому кімната навпроти з відчиненими всередину дверима добре проглядалася навіть у сутінках. Крім того, вікна були там незашторені, і тьмяне вечірнє світло сяк-так розганяло морок.
У чималому дзеркалі навпроти входу Анна побачила як невеликі, проте жадібні смужки вогню поїдають килим і дерев’яну підлогу, поступово наближаючись до нерухомого тіла, що лежало обличчям униз. Навіть із відображення жінка зрозуміла, що це був господар помешкання. Вона впізнала його коротку зачіску і світло-коричневий гарнітур, який був на поліцейському під час їхньої зустрічі в ресторані.
Не стримавшись, жінка закричала. Водночас дим ще глибше проник у її ніздрі та горло, здушивши його, наче невидимий спільник злочину, який тут нещодавно відбувся. Сльози рясно покотилися з очей солоними бридкими потоками, змиваючи пудру. Анні хотілося кинутись до цього чоловіка й перевірити, чи він живий, проте вона не змогла. «Треба тікати звідси! Негайно тікати!» — ця думка шаленим дзвоном лунала в її голові.
— Його й так знайдуть! Йому й так допоможуть... — шепотіла вона вже на сходах, на ходу втираючи обличчя почорнілою хустиною.
Ще секунда, й Анна опинилася на вулиці, де, відійшовши від будинку на добрячу відстань, дістала з ридикюля маленьке люстерко й поспіхом привела себе до ладу. Після цього жінка несміливо глянула на будинок, в якому лишився Йоахім Лютке. Дим уже було помітно навіть ззовні. Він підіймався чорним слупом з вікна другого поверху й розчинявся у присмерковому ледь рожевому небі. Двоє чоловіків пробігли повз неї, прямуючи до будинку. Один із них затримався на мить і поспіхом щось запитав. Анна не розчула ані слова, проте від необхідності перепитувати й відповідати її врятував поїзд, що зі скаженим гуркотінням пролетів колією поруч. Актриса знаком показала, що чекає на фіакр, і чоловік, махнувши рукою, кинувся наздоганяти свого товариша.
Анні й справді хотілося якомога швидше дочекатися фіакра й опинитися подалі від цього жахіття... Жінка з соромом зрозуміла, що її геть не цікавить доля поліцейського, їй не хочеться навіть знати, живий він чи мертвий. Точніше, їй не хочеться знати цього зараз. Вона перейматиметься його долею, коли сама почуватиметься в безпеці.