Сівши нарешті до фіакра й назвавши візникові свою адресу, Анна пригадала ту пекельну кімнату. Перед очима знову постав Лютке, що лежав долілиць, а вогонь скрадався до його тіла, щоб закінчити роботу невідомих нападників. Крижані мурашки пробігли по її спині, й жінка стрепенулася, ледве стримавши болючий зойк. Вона спробувала пригадати, чи бачила поряд з тілом поліцейського кров. Втім, якщо й не бачила, це не означало, що крові не було... Цілком можливо, що Лютке загинув насильницькою смертю, а вбивця зник, попередньо підпаливши помешкання, сподіваючись, що вогонь знищить усі сліди. «А що коли вбивця не втік одразу, а зачаївся де-небудь, аби перевірити, чи не було випадкових свідків злочину? — подумалося раптом їй. — А що коли... Що коли він бачив мене?..»
— Боже мій, Боже... — думки її знову переросли в шепіт, — я тепер сама в небезпеці... І все через свою кляту авантюрну вдачу...
Анна притулила долоні до скронь, мовби силою втримуючи думки всередині. «Що ж робити? Що ж мені робити?» — вже, мабуть, всоте запитувала вона себе.
Врешті, коли фіакр виїхав на Александерплатц, слабкий, майже примарний промінь надії сяйнув у її зболеній голові. Сама вона не дасть ради, але якщо і є хтось у цілому світі, хто здатен допомогти їй у цій ситуації, то це її колишній чоловік... Хоча чому колишній? Адже ніхто не розлучав її з Адамом Вістовичем! Це вона втекла від нього сюди, а він не помчав слідом, очевидно вирішивши дати їй спокій!.. Якою ж вона була дурепою!
— До телеграфу! — гукнула вона візникові настільки різко й раптово, що бідолаха аж підскочив на місці. — До телеграфу негайно! Я мушу надіслати телеграму!
— На Бога, пані! — відповів той, озираючись на неї через плече. — Вже майже дев’ята! Зачинено все, крім борделів...
Анна до крові закусила губу, проте виходу не було: треба було заспокоїтись і далі їхати додому. До того ж якщо Лютке виявиться живим, точніше, в ранішніх газетах не буде жодного повідомлення про його смерть, то ніякої телеграми надсилати і не доведеться.
За всю ніч Анна так і не заснула. Жінка не могла змусити себе погасити світло, а тому лягла в ліжко, не зводячи погляду з лампи. Кілька разів вона злякано схоплювалася на ноги, коли десь у глибині помешкання чулося підозріле шурхотіння. Їй здавалося, що до неї скрадається той самий злочинець, який напав на поліцейського.
Врешті настав рятівний ранок, і, ледве зачувши на вулиці голоси газетярів, жінка хутко вдягнулася й вибігла з дому. На біду, перша ж сторінка «Berliner Zeitung» повідомляла про жахливу загибель комісара кримінальної поліції Йоахіма Лютке. Анна проглянула текст, в якому згадувалось також і про пожежу в будинку покійного, що ледве не завдала лиха його сусідам, поспіхом тицьнула монету газетяреві й швидким кроком рушила до найближчого відділення телеграфу.
— Адаму Вістовичу, Лемберг, Австрія... — видихнула вона короткозорому худому телеграфістові, що без надмірного бажання взявся до роботи в такий ранній час. На його столі парувала кава в грубій надщербленій чашці, а поруч із чашкою на тій самій газеті з новиною про смерть Лютке лежав бридкий на вигляд надкушений пиріжок.
— Вулиця Вірменська, 5, — додала жінка, намагаючись не дивитися на газету.
— Текст, — буркнув телеграфіст, не припиняючи жувати.
— Що, пробачте? — не зрозуміла Анна.
— Текст телеграми, — нервово повторив той.
— О, так... — жінка облизала губи й повільно продиктувала: «Негайно приїжджай у Берлін. Я в біді. Знайди мене у „Шаушпільгаузі“. Анна».
Телеграфіст раптом співчутливо подивився на неї поверх окулярів.
— Я ці ваші «в» та «у» приберу. Гаразд? Дешевше буде, — сказав чоловік трохи лагіднішим голосом.
— Гаразд, — розгублено погодилась актриса.
— І «Шаушпільгауз» можна скоротити.
— Спасибі.
За кілька хвилин Анна заплатила за телеграму і вийшла на вулицю. Слід було поспішати до театру на репетицію. І попросити в директора про вихідний.
IV
Лемберг
30.10.1905
Комісару Вістовичу віднедавна щастило. Після останньої гучної справи, коли вдалося спіймати Віденського Упиря — маніяка, який зміг обдурити найкращих австрійських слідчих, але попався поліції тут, у Львові, начальство обіцяло комісару підвищення й солідну премію. І хоч Вістович добре знав ціну таким обіцянкам, все ж відчував, що ставлення шефа до нього різко змінилося. Вільгельм Шехтель, старий вояка й затятий імперіаліст, більше не дозволяв собі ані зверхнього тону в розмові з ним, ані їдких нагадувань про те, що Вістович — ледь не єдиний в Ґаліції русин, що дослужився до комісара. Шехтель не відмовляв йому в підписі на жодному клопотанні. Тому комісар, приміром, мав стільки вихідних днів, скільки йому було потрібно. І стільки помічників, скільки лиш могла надати йому Дирекція... Могло навіть здатися, що директор, не дивлячись, підписав би й наказ про власний розстріл, якби одного ранку Вістович приніс його і поклав перед ним на стіл.
Зрештою, успіхи Вістовича були і його успіхами. Рапорти про діяльність лемберзької поліції з підписом Шехтеля читали у Відні. І якщо в столиці при цьому не хвалили й не нагороджували, то хоча б не сипали доганами і не присилали дурнуватих інспекторів для перевірок.
День 30 жовтня видавався комісару нескінченним. Був тільки полудень, однак Вістович почувався так, ніби відпрацював цілу зміну. Можливо, причина була в несподіваному осінньому теплі, млосному й сонливому, що так раптово розлилося львівськими вулицями. У місто, що вже змирилося з холодними дощами й покірно чекало звичної сирої зими, раптом повернулося літо. Яскраве сонце припікало напівголі дерева, стіни кам’яниць та зігрівало поодиноких волоцюг, що вже готувалися сконати від холоду де-небудь на Підзамчі або на Замарстинові.
Вже втрете за сьогодні Вістович наказав черговому за дверима приготувати два горнятка кави. Одне для себе, інше — для свого помічника, ад’юнкта Самковського, хоч той почувався значно бадьоріше, аніж шеф.
— Казна-що коїться, — запаливши цигарку, промовив комісар.
Струмінь диму вирвався з його рота й ліниво потягнувся у прочинене вікно, де одразу ж розчинився у теплому мерехтливому повітрі.
— Природа з’їхала з глузду... — додав він і знову підніс цигарку до губ.
Самковський відклав убік папери, над якими досі працював, і відкинувся на спинку стільця. Оскільки шеф замовив каву, можна зробити перерву Кава за сьогодні осточортіла, проте хотілося бодай на кілька хвилин забути про свою рутину. Ад’юнкт відкрив шухляду, дістав звідти портсигар і також закурив. Краєм ока він спостерігав за комісаром.
Вістович був кремезним, дещо огрядним чоловіком років сорока п’яти. Обличчя мав виразне: глибокі проникливі очі, чіткий із горбинкою ніс — вочевидь, неодноразово зламаний, від чого комісар трохи гугнявив, — добре виголені продовгуваті щоки й міцне підборіддя. Губи тонкі, блідо-червоні, що зазвичай стискали добру єгипетську цигарку. Одягнений був у темно-сірий зручний гарнітур, білу сорочку й краватку. Піджак комісар залишав на вішаку разом із плащем. Все необхідне, тобто портсигар, сірники, годинник і записник мав у кишені жилета. Сідаючи за свій стіл, він щоразу закочував рукави сорочки, мов для бійки чи фізичної праці.
Вістович справляв враження чоловіка спокійного, аби не сказати флегматичного. Просто зараз, коли він сидів навпроти Самковського й методично гасив недопалок у попільничці, а з його рота випливали останні хмарки диму, вся постать комісара дихала спокоєм і рівновагою. Всі, хто оточував у такі миті Вістовича, відкривали його для себе як надзвичайно цікавого й ерудованого співрозмовника, що має тонке почуття гумору й бездоганні манери. І тільки Самковський та інші підлеглі комісара добре знали, яким той буває, коли його охоплює поліційний азарт. Розплутуючи чергову справу й з головою поринаючи в роботу, Вістович перетворювався на грубого, жорстокого й скаженого дідька, з яким краще не встрявати в суперечку. Тоді ж назовні вилізали й усі його слабкості, як от, приміром, надмірна любов до міцної випивки...