Зовсім інакшим був Самковський: худорлявий, дещо сутулий, непоказної зовнішності. Чималі окуляри приховували його погляд, що надавало обличчю ад’юнкта хитрого і навіть підступного виразу. Понад усе тридцятирічний Самковський мріяв про вдалу кар’єру в поліції, тому, ставши помічником найкращого львівського слідчого, мовчки терпів його паскудний характер.
Шеф його цінував. Насамперед за ретельність і вміння доводити до кінця найнуднішу паперову роботу. В цілому ж, вони непогано доповнювали один одного і спільно розплутали вже не одну справу.
Черговий приніс замовлену каву, тримаючи крізь якусь ганчірку дві металеві чашки. Одну він поставив перед комісаром, іншу, дещо недбало, — перед Самковським. Той завчасно прибрав свій записник, і, як виявилось, недарма: черговий ледь не третину чашки випадково пролив йому на стіл.
— Курва! — вилаявся ад’юнкт, підхоплюючись на рівні ноги.
Поліцейський промимрив якісь вибачення і винувато заходився протирати місце мимовільного злочину своєю ганчіркою. Це тривало кілька хвилин, після чого він понуро вийшов за двері, бурмочучи собі під ніс, що він їм тут не кельнер...
Вістович запалив нову цигарку, аби викурити її під каву.
— Як просувається справа того дивакуватого пана з вулиці святого Антонія[16]? — запитав він, примружуючи очі від диму.
Самковський скривився і замість відповіді важко зітхнув. Тиждень тому до поліції звернувся сивобородий дідок, що мешкав в одному з будинків на святого Антонія. На вигляд йому було вже за сімдесят, але він енергійно скаржився на свого сусіда — шевця, який, часто працюючи вночі, безбожно стукотів молотком, заважаючи йому спати. Цього звуку, щоправда, не чула його дружина, та попри те добродій Цільман, колишній учитель музики, продовжував писати скарги в поліцію, стверджуючи, що й донині має добрий слух, і нехай з нього сто разів роблять вар’ята, але від свого він не відступить. Тим більше, що вже тиждень не може як слід виспатися. Кілька разів до помешкання Цільманів відправляли постерункових поліцейських. Ті навіть вирушали до шевця, але його двері щоразу виявлялися зачиненими. Тоді постерункові радили панові Цільману написати скаргу саме на свого сусіда, аби в них були підстави розшукати його й зажадати пояснень. Колишній вчитель музики категорично відмовлявся, стверджуючи, що не хотів би вирішувати проблему в такий спосіб.
Врешті-решт начальник постерунку заявив, що його підлеглі мають справ по вуха. До їхніх обов’язків входить пильнування порядку на вулицях, а не балачки з несповна розуму дідуганами... А що скаржитися пан Цільман не припинив, то справу передали кримінальній поліції, де вона дісталася бідоласі Самковському. Той, вже знаючи, в яку вскочив халепу, приречено подався на вулицю святого Антонія. Відшукавши будинок, де жили Цільмани, ад’юнкт піднявся на третій поверх і невпевнено натиснув на дверний дзвінок. Чепурна невисока пані в акуратному домашньому одязі відчинила двері. Найпевніше — це була господиня.
— Доброго дня, пані Цільман, — привітався гість, — моє прізвище Самковський. Я з поліції.
— З поліції? — перепитала жінка. — Я вже гадала, що поліція дала нам спокій...
— Дорога пані, поліція дасть вам спокій, щойно самій поліції спокій дасть ваш чоловік! — сварливо відповів ад’юнкт.
— Ах, мій чоловік...
Господиня важко зітхнула.
— Він удома? — запитав Самковський.
— Ні, його немає. Він щойно написав нову скаргу й поніс на Академічну.
— Чудово, — буркнув гість, — ми розминулися.
Пані Цільман зміряла його поглядом.
— Ви не в поліційному однострої, — сказала вона, — знаєте, ті в одностроях щоразу говорили з нами, ніби з волоцюгами.
— Я з кримінальної поліції. Можу носити звичний одяг, — пояснив Самковський, збираючись вже йти геть.
— Чекайте, — стримала його пані Цільман, — здається, вам я можу довіряти... Зайдіть.
Жінка відступила вбік, пропускаючи поліціянта всередину помешкання.
— Даруйте, не чекала сьогодні гостей, — додала вона, поправляючи зачіску, — проходьте до вітальні, я повернуся за хвилину.
«Та я й не гість, чорт забирай...» — подумав Самковський, заходячи в невеликі, проте затишні покої, наповнені запахом розмарину і якихось ліків. У кутку стояло зґрабне чорне фортеп’яно, до якого тулилася невеличка банкетка[17]. Поруч з вікном містилася чимала книжкова шафа, далі софа і маленький столик перед нею. На столику — ваза з осінніми яблуками. Ад’юнкт вмостився на софі й став чекати господиню. Пані Цільман зайшла до вітальні, несучи в руках тацю з чаєм і якимось печивом.
— О, не слід було... — знічено промовив Самковський, знову схоплюючись на ноги.
— Ну, що ви. Ви ж гість, — заперечила жінка, — до того ж не такий, як ті в одностроях... Сідайте, сідайте. Це добрий м’ятний чай. Любите такий?.. Він заспокоює.
Поліціянт підкорився, до того ж пригадав, що не обідав, а печиво виглядало надзвичайно апетитно.
— Щодо мого чоловіка... — зробивши ковток зі своєї чашки, промовила господиня, — Господь дав йому бездоганний слух, який не погіршав навіть у такому поважному віці. Саме тому, якби чоботар і справді працював би вночі, то це, безумовно, доводило б його до сказу...
Самковський, що якраз напхав рота печивом, заходився щосили жувати. Печиво з диявольським хрускотом ламалося під його зубами, через що голос співрозмовниці долинав до нього, наче крізь артилерійську канонаду.
— Мені важко про це говорити, — промовила жінка, дивлячись кудись у кімнатний простір своїми невеличкими оченятами, оточеними рядками зморщок, — але ніякого сусіда там немає. Він помер місяць тому. Боюся, моєму чоловікові ті звуки просто вчуваються.
Самковський врешті дожував і зміг відповісти:
— Чому ж ви не сказали цього постерунковим?
— Тим в одностроях? — з жахом перепитала господиня. — Побійтеся Бога, юначе! Вони б одразу спровадили його в «дурку».
— Але ж я також з поліції і можу зробити те саме! — вимовив ад’юнкт.
— Мені здається, ви цього не зробите, — тихо відповіла пані Цільман, — як на мене, вам можна довіряти. Я вже казала це, щойно ви зайшли.
Самковському стало її шкода. Без сумніву, ця стара жінка понад усе зараз боїться залишитися зовсім самотньою. Невідомо, чи буде кому її провідати, якщо Цільмана справді замкнуть у божевільні.
— Гаразд, — видихнув поліцейський, зводячись на ноги, — подумаю, що можна зробити...
Він вийшов з її помешкання, але навіть на сходах чув, як та не перестає йому дякувати вслід.
— І що ви придумали, Самковський? — криво всміхаючись, запитав комісар.
— Поки що ні чорта, — чесно відповів підлеглий.
— Воно й не дивно. Що можна придумати, сидячи тут?
— Я намагався відшукати які-небудь відомості про покійного сусіда Цільманів, — виправдовувався ад’юнкт.
— Нащо це вам?
— Можливо, тут є якийсь взаємозв’язок, — у голосі Самковського почулися нотки роздратування.
— А чому б вам не припустити, що привид шевця повертається щоночі до свого помешкання й далі стукотить молотком? — запитав Вістович.
Підлеглий звів на нього отетерілий погляд, і комісар, не втримавшись, від душі зареготав.
— Дякую, шефе, — ад’юнкт ображено відвернувся до вікна.
Це розвеселило Вістовича ще більше.
— Бо який іще може бути взаємозв’язок між покійником і живим? Принаймні в цій ситуації?
Самковський обережно сьорбнув гарячої кави і мовчки повернувся до роботи. Деякий час панувала тиша. Раптом комісар швидко підхопився зі свого крісла.
— Гаразд, збирайтеся, — кинув він підлеглому.
— Куди? — не зрозумів той.
— Прогуляємося поблизу вулиці святого Антонія.
— Хочете подивитися на будинок Цільманів?
— Найперше хочу перехилити пива в кнайпі біля Порохової вежі. Може, воно врятує від цієї осінньої млості, бо кава вже до дупи... А далі — як складеться.
16
Тепер — вулиця Лисенка. Тоді ще називалася вулиця Куркова на честь куркового товариства.