- Годi, Олю, - промовив Пiдпригорщук, - годi розводитися з цим. - Вiн пiдвiвся. - Робота чекає.
- А до хати вiн не заходив, цей Ковтун? - поцiкавився Коваль. - Вiн довго чекав?
- Нi, недовго. I до хати не йшов, сидiв отут, на лавочцi, i щось бубонiв собi.
- Що ви робили тодi?
- Прала.
- У хатi?
Записка була, подумав Коваль, у квартирi старших Пiдпригорщукiв, на другiй половинi.
- Навiщо у хатi? Надворi. Там, - Оля показала край двору.
- А брудну воду куди виливали?
Здивована жiнка пробурмотiла:
- В урвище. Не серед двору ж!
Чи не заскочив Ковтун у хату, коли Оля з вiдрами вiдiйшла подалi? Так. Але звiдки вiн мiг дiзнатися, що погрозлива записка у "дипломатi"?
Новi i новi загадки тiснилися у головi Коваля.
Василь Пiдпригорщук запалив сигарету i повiльно попрямував до хати. Лiда провела його довгим поглядом. Вiд спостережливого ока Дмитра Iвановича не сховалося, що то був незвичайний погляд: пристрасний вогонь в ньому змiшувався iз гарячим, злим полум'ям. Радiснi спалахи й iскри ненавистi в одному вогнищi! Щомитi цей погляд змiнювався, то здавався лагiдним, теплим, то бурхав пожежею! Очi жiнки зблиснули раз, другий i враз погасли. Лiда пiдвелася i, опустивши погляд, стала збирати посуд.
Усi вiдiйшли вiд столу. Кури, якi товклися бiля нiг, немов за сигналом, здичавiло пострибали на лави i стiл, видзьобуючи крихти.
Петро, вибравши хвилину, коли бiля Коваля нiкого не було, притьмом пiдiйшов i тихо спитав:
- Дмитре Iвановичу, ну що там, у Полтавi? Бачили професора?
Полковник кивнув.
- Вiн полiкує Лiдусю? Я нiяких грошей не пошкодую.
- Справа не у грошах, - зауважив Коваль. - Не знаю, чи допоможе його лiкування, але вiн спробує...
Дмитро Iванович не хотiв, щоб чоловiк довiдався, що за "хвороба" напала на його дружину i що Лiда уже пробувала лiкуватися у Третяка.
- Велике вам спасибi, Дмитре Iвановичу, - гаряче промовив Петро, шукаючи руку Коваля, щоб потиснути. - Дуже велике... Для мене Лiдуся - все моє життя... А коли? Коли приїхати?
- Трохи згодом, - ухильно вiдповiв полковник, - не знаючи, як викрутитися iз становища, яке склалося. - Вiн сам сповiстить коли... Тiльки поки що Лiдiї Антонiвнi нiчого не кажiть. Ви мали рацiю. Те, що я був у Третяка, їй i справдi не треба знати...
- Звичайно!.. - вiдповiв чоловiк. - Я не хочу бентежити її наперед, хто зна, як вона до цього поставиться...
7
Данi експертизи приголомшили Дмитра Iвановича. "Дипломат" його, виявляється, розкривала... Лiда. Дактилоскопiя вiдбиткiв показала, що, крiм нього, до "дипломата" торкалася тiльки її рука. Отакої! Чому Лiдiя Антонiвна? Навiщо їй було викрадати цю записку? Для кого? В iм'я чого? Що-що, а такого повороту подiй вiн аж нiяк не чекав.
Тепер усе, що вiн досi робив у Виселках, начебто втрачало будь-який сенс: не могла ж Лiда рятувати якогось самогонника Бондаря чи Ковтунiв!
Якийсь час Дмитро Iванович ходив сам не свiй, думки були хаотичнi, весь час обривались, не маючи логiчного закiнчення. Версiї, що крутилися в головi, були одна вiд одної карколомнiшi, вони швидко народжувалися i так само блискавично зникали.
Раптом спалахнув здогад: безтямно закохана у Грицька Ковтуна, Лiда допомагала йому вижити Василя Пiдпригорщука з Виселок. Це для свого коханого викрала вона записку, побоюючись, що полковник виявить слiди його пальцiв на паперi i наклеєних лiтерах. Того й прибiгав до них Ковтун, нiби перепрошувати Василя за свiй вчинок. Лiда вiддала йому викрадену записку, i в такий спосiб вони сховали кiнцi у воду...
Дуже гарно складалася у головi Коваля ця версiя, коли раптом вiд одного запитання розсипалася: "Навiщо було Ковтуновi прибiгати до Пригорщукiв за своєю запискою?" Адже Лiда, узявши її вранцi, потай, коли на своїй половинi не було нi Олi, нi Василя, а вiн, Коваль, поїхав до Полтави, вiддала б по дорозi на роботу або в правлiннi колгоспу, куди мiг зайти той самий Гриць. Або й просто знищила б!... Тому-то у той час, коли приходив до Пригорщукiв п'яний Ковтун, Лiдiї вдома не було... Та чи доведено, що жiнка закохана саме у молодого Ковтуна? Це його, Коваля, довiльнi мiркування... Доказiв поки що нiяких...
Дмитро Iванович дуже розхвилювався вiд усiєї цiєї кашi в думках. Виявляється що в очiкуваний злочин вплутано ще й iнтимнi справи, в якi стороннiй людинi, можливо, й не слiд втручатися...
Але хоч як там, але полковник мусив в усьому розiбратися. Доведеться ще пильнiше придивитися до всiх Пiдпригорщукiв, особливо до Лiдiї Антонiвни, познайомитися так само i з молодим Ковтуном, i, дивись, якась краплина, якась малюсiнька деталь пiдштовхне його iнтуїцiю, як це траплялося ранiше, i раптом освiтлить все ясним свiтлом. З багаторiчної своєї практики та багатьох спостережень вiн переконався, що наперед нiхто не знає, коли спрацює iнтуїцiя i спалахне у свiдомостi вiдкриття, бо нiяких певних правил прояву iнтуїцiї у людини немає. Уся iнформацiя залежить вiд окремих деталей, незначних, на перший погляд, подiй, нiби випадкових асоцiацiй, що викликають раптовий спалах вiрної думки...
Минуло iще декiлька днiв. У домi Пiдпригорщукiв все було як i ранiше: працювали, зустрiчалися вечорами, говорили про усяку всячину, i всi нiби забули, для чого приїхав до Виселок полковник Коваль. Та й вiн нiкого нi про що бiльше не питав, поводився, як звичайнiсiнький дачник: ходив на Ворсклу, купався удосвiта або увечерi, iнший раз просиджував на березi з вудочкою по кiлька годин, i нiхто не знав, про що думалося йому у такi години.
Те, що записка зникла i що забрала її Лiда, знав тiльки вiн. Жiнка, у свою чергу, трималася так, наче нiчого не сталося, звiсно, вона не здогадувалася, що Коваль зняв на "дипломатi" вiдбитки її пальцiв. Як i ранiше, була дуже дразлива, може, навiть бiльше, нiж завжди, особливо коли стикалася з Василем. З чоловiком вона не розмовляла, тiльки "так" або "нi". Але раптом могла круто змiнитися, почати леститися до свого Петра, немов хотiла загладити свою холоднiсть, пiдiйти i несподiвано при всiх, не соромлячись нi Василя, нi навiть стороннього чоловiка, Дмитра Iвановича, почати цiлувати його.
Були спекотливi серпневi вечори, i все життя проходило на вулицi, на подвiр'ях, де пiсля гарячої задухи люди спрагло чекали хоч якогось вiтерця вiд долини, з-за Ворскли. Вдень вiд спеки усi чманiли, у повiтрi була розлита якась знемога, млiсть, i тiльки вечорами усi трохи опритомнювали. Щодня здавалося, що збирається на грозу, на бурю, але минав день, легкi хмарки танули в небi, гроза не вибухала, i на землю знову лягав теплий вечiр, який не тiльки заспокоював, а, насичений якоюсь невизначенiстю, чеканням, тривогою, здавалося, ще дужче збуджував людей. Досить було необережного слова, щоб спалахнула сварка.