Ось у такий день, коли розпечене сонце ще тiльки сiдало десь за асфальтовим шосе, Василь прийшов зрання i принiс рушницю.
- Дмитре Iвановичу, - сказав Ковалю, розвiвши руками, - даруйте, але нiчого у мене не вийшло. Думав, хто-небудь не пiде, полiнується у нiч, на зорю, але, видно, спека усiх жене до води... Так i не знайшлося вiльної рушницi... Але ось моя, хочете йдiть, я вам гарне мiсце покажу...
Коваль замахав руками:
- Нi в якому разi! Зiзнаюсь, Василю Кириловичу, я нiколи не полював, хоч стрiляти нiби вмiю. - Вiн посмiхнувся. - Я тiльки рибалка, чистий рибалка, це - моє... А полювання!.. Нi, нi...
Василь змушений був погодитися.
- Ми встановили правило для мисливцiв рушницi тримати у сiльрадi, пiд замком, патрони набиваємо вдома, а рушницi беремо тiльки на полювання... Думав, може, хтось сьогоднi не вiзьме, - повторив вiн, ще раз провинно посмiхнувшись...
- Нiчого, нiчого, - заспокоїв його Коваль. - Все добре. Я удосвiта пiду на рибалку... Якщо качок не буде, - пожартував, - то хоч юшку з риби зваримо...
- Значить, змагання? - спитав Пiдпригорщук.
- Нехай i так.
- Тiльки знаєте що, Дмитре Iвановичу, - зауважив Василь, - не радив би вам iти удосвiта на Ворсклу.
- Чому?
- Усяке буває, - повiльно промовив механiзатор. - Сезон вiдкривається, на перельотi стрiлянина така буде, наче на вiйнi. Поночi погано видно, та ще й азарт. Минулого року у нас ненароком вчителя пiдстрелили...
- Та я не дуже схожий на качку, - засмiявся Коваль. I вже серйозно додав: - Гадаю, що ви у бiльшiй небезпецi... - Вiн подумав про погрозливу записку, i Пiдпригорщук зрозумiв його. - Як ви на це?
- Пусте... - як завжди, махнув той рукою.
Раптом полковник вiдчув, що за ними стежать. Неподалiк стояла Лiдiя Антонiвна i, здавалося, прислухалася до їхньої розмови.
Тим часом Пiдпригорщук понiс рушницю у хату. Братова провела його поглядом, у якому, як i того разу, за обiдом, Дмитро Iванович помiтив божевiльний вогонь... Вогонь спалахнув i враз погас, примусивши Коваля ще раз здивуватися.
Потроху пiдкралися присмерки. Заглиблений у думки, полковник потинявся по двору, потiм сiв на свою улюблену лавочку над схилом. Посидiв, механiчно закурив свiй "Бiломор".
З'явився Петро, вiн ледве тримався на ногах. Не помiчаючи Коваля, мотнувся в хату, потiм вийшов i, побачивши полковника, причiпливо спитав:
- Де Лiдка? Де вона?
Здивований його тоном, Коваль тiльки знизав плечима. Петро знову шуганув у свою хату, i Дмитро Iванович зрозумiв, що молодший Пiдпригорщук добряче напiдпитку.
Викинувши недопалок i подихавши трохи посвiжiлим повiтрям, Дмитро Iванович вирiшив лягти ранiше, щоб i собi пiднятися удосвiта на рибалку. Вiн подумав, що Василь Пiдпригорщук, який зiбрався на ранкову зорю, уже спить, але дверi другої кiмнати i ванькирка були вiдчиненi навстiж i нiде господаря не було.
Дмитро Iванович звернув увагу на те, що й рушницi в хатi немає. "Невже Василь Кирилович таки навiть до офiцiйного вiдкриття полювання побiг на Ворсклу", - майнула думка. Вiн внутрiшньо посмiхнувся: "Що то мисливський азарт! А може, пiшов скупатися? Де ж тодi рушниця?"
Коваль вийшов на подвiр'я. Нiде нiкого. Може, вiн у брата? Дмитро Iванович постукав до квартири молодших Пiдпригорщукiв у другiй половинi дому i, не почувши вiдповiдi, штовхнув дверi.
П'яного Петра в хатi не було, Василя i Лiди - теж... Де ж таки рушниця? Ця думка тривожила Коваля. Зброя є зброєю!
I раптом Дмитра Iвановича мов струмом вдарило. Вiн згадав погляд, яким Лiдiя Антонiвна провела Василя з рушницею. Цього разу в очах жiнки була не розгубленiсть, а вiдчайдушна рiшучiсть. В одну мить в свiдомостi полковника зв'язалася розповiдь Третяка про хворобливу закоханiсть Лiди, цей зацькований, вiдчайдушний погляд i замiтка в газетi, яка колись допомогла йому розкрити злочин Варвари Павленко. Вiн мiг процитувати її на пам'ять: "В якiсь хвилини ми ненавидимо тих, кого любимо. Цi, на щастя, рiдкi миттєвостi лякають нас. мучать i прикро вражають, залишаючись загадкою душi. Немає нiчого ненормального у тому, що ми iнодi ненавидимо тих, кого бiльше за всiх любимо, - впевнено заявляє професор Кеннет. - У цьому винен лише механiзм людської психiки, коли миттєвий емоцiйний сплеск випереджає розумовий процес. Але не треба лякатися цього нервового спалаху. Зрештою усвiдомлене кохання переможе хвилинну роздратованiсть..."
Нi, Дмитро Iванович не хотiв повiрити собi, своєму новому здогаду. Це було неймовiрним! Адже Василь - брат її чоловiка!.. Та вчинки закоханих незбагненнi!
Усе змiшалося в головi Коваля. В секунду осяяння вiн зрозумiв, що Лiда може накоїти бiди. Вiн кинувся схилом до рiчки. Десь на пiвдорозi до води вiн побачив її. Жiнка стояла над водою на крутому березi одягнена, освiтлена сiрим, маревним вечiрнiм свiтлом. Довга тiнь вiд неї лягала на воду. Василя не видно було, i вона не тримала в руках нiякої рушницi. Дмитро Iванович, стримуючи калатання серця, притишив крок.
Та враз вiн остовпiв. Виявляється, не Лiда взяла рушницю, а Петро. Молодший Пiдпригорщук стояв, похитуючись, серед кущiв верболозу, i рушниця, спрямована на дружину, хилиталася в його руках.
Лiда теж помiтила чоловiка iз зброєю у руках, але не втекла, а, не ховаючись, гордо пiдвiвши голову, тихо пiшла прямо на нього. Цiєї митi вона здалася Ковалю наче вищою на зрiст i якоюсь урочистою.
Передчуваючи трагедiю, вiн мало не скотився вниз. Захекано тиркнувши на Пiдпригорщука, полковник встиг пiдбити цiвку рушницi вгору.
Пострiл вибухнув над його головою, заахкала луна над рiкою. Дмитро Iванович iще побачив, що Лiда i далi стоїть на ногах, Петро не влучив, i Коваль видер у нього з рук рушницю. Тодi Пiдпригорщук висмикнув з-за пазухи якийсь тоненький зошит, шпурнув на землю i став топтати ногами, вигукуючи у нестямi:
- Як вона смiла до мого брата! До рiдного брата! Стерво прокляте, повiя!
Коваль вихопив з-пiд його нiг розтерзаний, увесь в пiску зошит. Пiдпригорщук упав на землю i, п'яно ридаючи, став битися головою об пiсок. Дмитро Iванович ледве пiдвiв його. Петро видирався i знову падав на землю, колотився об неї. Вигляд у нього був страшний: волосся, повне пiску, стирчало на всi боки, мокре вiд слiз обличчя теж було у пiску, крiзь роздерту сорочку виглядали замурзанi груди. Зрештою, давши Пiдпригорщуковi добрячого стусана, полковник привiв його до пам'ятi i погнав поперед себе вгору, до хати.