Десь чула чи, може, читала фразу: "Всi шляхи ведуть до Вавiлона". Так i мої шляхи усi ведуть до тебе. Хоч би де я була, хоч би що робила, думаю про тебе i кожну вiльну хвилину, кожну нагоду використовую, щоб забiгти до тебе, нiбито у родинних справах. Щоб хоч краєм ока побачити тебе. I тодi на моїй душi стає легко, хороше i заспокiйливо... А вдома знову думки й думки, якi збурюють моє єство, i жагуче бажання знову прокидається в менi. I знову не знаходжу собi мiсця i спокою.
А роки йдуть. Пролетiло уже дванадцять рокiв мого нерозумного, недозволеного, жагучого кохання до тебе. За цi роки виросли i твої, i мої дiти, домашнi турботи i хвороби усе бiльше напосiдають на нас, але моє кохання до тебе, мiй любий, не пригасає. Твiй дотик до мене, навiть ненароком, б'є мене, як струмом. Ночами ти снишся менi, збурюючи мою кров.
А ще треба дивитися в очi твоєї дружини i вдавати з себе доброчесну, порядну родичку. О, якби вона знала, як я кохаю тебе! Кохаю роками!.. I як важко менi жити на свiтi.
Двi жiнки кохають тебе: одна вiдкрито, бо є твоєю законною дружиною, друга - таємно, бо не має права, не дано їй долею такого права!
Скiльки разiв твоя Оля з фанатичною вiдвертiстю признавалася менi: "Як я люблю його! Сказали б менi: умри i йому буде добре - вмерла б, не задумуючись". Менi в тi хвилини її вiдвертостi хотiлося кричати: "Я теж кохаю його, не менше вiд тебе!" - та не мала права... Вона ж бо не винна, що i я кохаю тебе... Тiльки її кохання вимiрюється чимось бiльшим, вищим, нiж моє, бо я не можу так вiдкрито, на всю душу, сказати, що i помру заради тебе... Просто я кохаю... страждаю i кохаю... i все.
Останнiм часом я вдома часто плачу. Навiть мiй Петро розумiє, що зi мною щось коїться. Допитує, як середньовiчний iнквiзитор, що зi мною, чому я так змiнилася, чому часто плачу. Та хiба я можу сказати йому свою "причину"...
Дуже часто думаю: ну яка рiзниця мiж тобою i моїм чоловiком? Кров i плоть одна, i схожi ви один на одного, як близнята, а такi рiзнi... такi рiзнi. I чого до свого чоловiка я така охолола, збайдужiла, розчарована, а тебе прагну кожної години, кожної хвилини? Сама тiльки згадка про тебе кидає мене в жар, у тремтiння!
Порiвнюючи вас обох, я не знаходжу у твоєму характерi жодної негативної риси. Чи, може, я заслiплена?
Твоя доброта, успадкована, певно, вiд матерi, чуйнiсть i людянiсть, поряднiсть i чеснiсть до всього i всiх, усi людськi чесноти, зiбранi в тобi в один осяйний пучок, давно вже пiдкорили мене. Не хочу сказати, що мiй чоловiк повна протилежнiсть тобi, що вiн зiтканий iз самих тiльки негативних рис. Зовсiм нi. Деякi iз чеснот властивi i йому. Загалом вiн теж непогана людина. Кохає мене, любить Вiруньку i Мишка, допомагає менi у домашньому господарствi, дбає про сiм'ю, але... Але от не може часом встояти перед чаркою, що для мене найстрашнiше. Тодi вiн робиться бридкий, не тямить себе, як усякий п'яний, чiпляється до мене, лається брудними словами. Потiм, коли протверезiє, знову, як кажуть, стає на своє мiсце, але що з того, душа вже запльована.
Зрештою, усе можна було б перетерпiти, якось змиритися з цим, як це часто буває у сiм'ї, але я чогось не можу - осоружний вiн менi.
Завжди порiвнюю тебе i його... Його i тебе. За тринадцять рокiв, що прожили з ним разом, ми удвох багато чого зазнали. Вiн був опорою менi у нашому складному життi... Еге ж, непоганий вiн чоловiк, якби не його слабкiсть до чарки, а потiм скандали, сльози... i моє нездоланне кохання до тебе. Плачу йому чорною невдячнiстю, кохаючи тебе.
Для людей моє кохання до тебе, чужого чоловiка, це дуже тяжкий грiх, який нiчим не можна виправдати i спокутувати. Нiхто в усьому свiтi не зрозумiє мене, як тяжко i заразом солодко нести цей грiх у собi, жити заради нього, бо у глибинi душi я не думаю, що це - грiх, а тiльки недозволене кохання, яке не знайшло собi виходу. Для стороннiх очей моє життя з Петром добре, злагоджене. Якщо комусь стане вiдомо про моє кохання, про мої муки, скажуть: "I що їй треба було?"
Пригадай, мiй любий, коли ми обоє лежали у лiкарнi, я iз запаленням легенiв, ти iз виразкою на нозi - страшною, незаживаючою болячкою, яка принесла багато страждань i твоїй дружинi, i менi, бо твiй бiль - мiй бiль (я вже не кажу про твою Олю, скiльки слiз вона пролила!).
Я приходила у хiрургiю, у твою палату. Я не затримувалася у тебе надовго, бо слiд було зважати на правила пристойностi (медсестри уже й так поглядали на мене скоса), але цi короткi хвилини мого гостювання були дуже щасливими. Не було поруч твоєї дружини, я не бачила її пестощiв до тебе, i у тi оманливi хвилини я уявляла собi, що ти мiй. Я могла, мовби ненароком, погладити тебе або взяти за руку, i моє серце тодi завмирало вiд щастя.
Одного разу ти показав менi на спинi слiди од банок, якi ми тобi ставили iще вдома, удвох iз Олею, коли у тебе потягло спину, i попросив порахувати, скiльки їх там. Я почала рахувати, а потiм кинула, бо вiдчула: iще мить i, не зважаючи на сусiдiв по палатi, припаду до тих слiдiв i буду цiлувати, цiлувати шалено, нестримно... Ти тодi ажнiчогiсiнько не зрозумiв.
Багато думаю про тебе, думаю всюди, хоч би де знаходилася, хоч би що робила. Думаю про сенс життя, про швидкоплиннiсть часу, про те, що моє кохання так i залишається нецiловане тобою.
Скiльки разiв, коли iще була на старiй роботi, я, бiгаючи в обiдню перерву до майстерень, видивлялася тебе, вираховуючи тi днi, коли ти мiг працювати у першу змiну. Як хотiлося заговорити до тебе, почути твiй голос. Але я стримувала себе. Коли ж щастило побачити, то тiльки вiталася, бажала доброго дня i пробiгала мимо, наче якесь дiвчисько. А якщо ти зупиняв якимось запитанням, щось вiдповiдала тобi, лепетала, нiчого не тямлячи з того. А ти, мабуть, дивувався з мене? Чи то менi тiльки здавалося, що дивувався! Пiсля такої зустрiчi з тобою мене тiпало, немов у пропасницi, i цiлий день я була сама не своя. О доле моя! Неначе менi сiмнадцять рокiв!
А роки йдуть, роки бiжать! Зараз менi тридцять п'ять... Гей-гей, плинуть роки, а чи буду я коли-небудь твоя? Чи зможу вiддатися тобi коли-небудь, узяти iз твоєго єства радiсть єднання?! Iнколи я падаю на колiна i волаю до бога, щоб подарував менi таку хвилину, але вiн мовчить, глузуючи з мене, з моїх терзань.
Мабуть, i ти вiдчуваєш потяг до мене, бо коли я забiгаю на твою половину хати у своїх "родинних" справах, а твоєї дружини немає вдома, а втiм, навiть i при нiй, ти жартома обiймаєш мене - аякже: родичка зайшла!