Та ось здалеку долетiв, усе посилюючись, гуркiт. На подвiр'я вкотився мотоцикл з коляскою, за кермом якого сидiв Василь Пiдпригорщук, а у колясцi - його брат.
Усе набуло нового руху. Дiти юрбою побiгли назустрiч. Лiда вигукнула:
- Нарештi!.. Вмивайтеся швидше, голубцi холонуть!
Василь Пiдпригорщук пiдiйшов до Коваля, привiтався, простягнувши мiцну, твердувату руку:
- Василь Кирилович.
Полковник одним поглядом охопив його постать, наче моментально сфотографував. Перед ним, обiймаючи дiтей i нiяково посмiхаючись, стояв мiцний чоловiк рокiв пiд сорок. Коваль подумав: "Як схожий рисами обличчя на брата!" Вiд старшого Пiдпригорщука пашiло здоров'ям i якимсь теплом, яке нiби обгортало спiвбесiдника. "Дивно, подумалося далi полковниковi, - щоб хтось бажав смертi такiй славнiй людинi".
Тим часом жiнки уже гукали до столу, Василь кинувся до умивальничка, прибитого надворi на сторчовiй дошцi, затим, витираючи руки i запрошуючи поперед себе Коваля, попрямував з ним до столу.
Стiл був багатий: смажена риба, холодець, сало, голубцi з кашею та м'ясом, курятина. Оля наварила картоплi, посипала кропом. Посерединi стiл зеленiв та червонiв пiр'їстою цибулею, квашеними i свiжими огiрками та помiдорами. Дмитровi Iвановичу раптом згадалися голоднi роки у цих краях. Про двадцять перший рiк вiн знав iз розповiдей батькiв, а от зиму тридцять другого - тридцять третього, коли недорiд i злочин скували голодом кобелячан, батьки попухли вiд голоду й ледве вижили, вiн до скону не забуде. I наступну весну, коли вiн з меншим братиком, подолавши острах, ходив до радгоспу бiля Виселок проривати буряки за борошняну затiрку, якою годували полiльникiв. Були й щасливi днi, коли куховарка, жалiючи малих, наливала у банку ще й другий черпак i вони його несли додому.
Як забагатiло життя! Але чому так сталося, що хлiб на столi, достаток у хатi по угамував у людей злих пристрастей, а навпаки, наче роздмухав їх?! Може, тому, що, дбаючи про хлiб, забували про душу, дозволяючи їй потопати в брехнi, лицемiрствi, ницостi?
Вiд горiлки Дмитро Iванович вiдмовився, випив склянку холодного пива, картаючи себе що не стримався i не береже горло, в якому частенько поселялася ангiна. Але цiлоденна спека пiд час поїздки з Києва так вимучила його, що дуже хотiлося чогось прохолодного. Те, що Коваль вiдмовився вiд горiлки, стримувало й господарiв, якi теж обмежилися пивом, хоч запiтнiла пляшка "Столичної", поставлена "для годиться" на стiл, весь час вабила зiр молодшого Пiдпригорщука, Петра, який, поглядаючи на неї, раз у раз сковтував слину...
Розмова точилася навколо нової економiчної полiтики, сiльських новин. Коваль довiдався, що Петро Кирилович iз своєю ланкою овочiвникiв минулого року заслужив медаль на Виставцi народного господарства i цього року теж готує експонати, що Василева Оля теж працює в його ланцi, а Лiда - в бухгалтерiї колгоспу, що Василь Кирилович - депутат сiльської Ради, i тiльки його, командира добровiльної дружини, побоюються виселчанськi хулiгани.
Цi розмови мало цiкавили Олю. Вона не зводила очей з полковника, кожної хвилини чекаючи, що вiн заговорить про справу, заради якої приїхав. Проте Коваль поки що не зачiпав цiєї теми.
- Дмитре Iвановичу, що ж нам тепер робити? - зрештою не витримала вона. - Хоч з хати Василю не виходь... А вiн ночами рейдує у полi, ловить злодiїв! Та й коли удома - все одно на душi неспокiйно. Я й не сплю тепер, усе прислухаюсь: миша зашарудить пiд пiдлогою полохаюсь, вiтер шибки поторгає - менi нiби хтось ходить пiд хатою... Поки ви не взнаєте, хто це загрожує Василю, менi спокою не буде.
- Ой Олю, не знав, що ти у мене така полохлива, - бiлозубо засмiявся чоловiк. - Дуже добре, що ви приїхали до нас, ваших землякiв, - звернувся вiн до Коваля. - Ми радi вам i гордi, що саме у нас зупинилися, - продовжував трохи пишномовне, певно, ховаючи за цим свою нiяковiсть, - але отой папiрець - Олинi страхи - дурний жарт, не бiльше, пiдкинув хтось, щоб посмiятися з мене. Не звертайте на нього уваги, вiдпочивайте, купайтеся, рибальте, дихайте чистим, рiдним повiтрям. Ось днями вiдкриється сезон, поїдемо на качок... Я навiть радий, що пiдкинули оте дурне, бо iнакше хiба побачили б вас тут, - усмiхнувся вiн.
- Нi, нi, Василю! - схопилася Оля. - Це не жарти. Так i товариш полковник вважає, коли згодився приїхати. Справдi, Дмитре Iвановичу? - благальне глянула жiнка на Коваля.
Той мовчки кивнув, не втручаючись у розмову i даючи можливiсть усiм висловитися.
- Я теж такої думки, - рiшуче пiдтримала Лiда дружину Василя. - З таким не жартують, Василику, - звернулася вона до дiвера. - У тебе ворогiв вистачає. - Вона нiжно i сумно поглянула на нього, немов уже й справдi ховала. - Бережися, Василю... Подумай тiльки хоч би про того Ковтуна, "iталiянця", та його Грицька. Вiд них можна хтозна-що чекати. А Бондар, у якого матiр засудили за самогон, теж не без твоєї допомоги? А Борсуки! Ти у них двiчi забирав незареєстрованi рушницi, а вони третю десь роздобудуть... А крадiжки у полi?.. I переїхав би таки в iнше село... Як кажуть, далi очi далi серце... А то й справдi заб'ють! - Вона раптом засмiялася, зовсiм недоречно, чим вкрай здивувала Коваля. - Кличуть тебе у "Заповiт Iллiча", хату обiцяють поставити, чого iще треба?! - Голос жiнки знову став жалiсним, Лiда нiби благала дiвера не важити життям. Дмитру Iвановичу подумалося, як гарно, кали близькi люди люблять одне одного i так непокояться...
- Нашiй хатi уже пробували уночi червоного пiвня пiдпустити, пояснила Лiда Ковалю. - Рiг i досi обгорiлий, немає коли побiлити. Тiльки щасливий випадок урятував, а то й хата згорiла б, i ми з нею... Ти, Василику, хочеш дочекатися, поки вдруге пiдпалять? - знову з докором у голосi звернулася жiнка до дiвера.
- Я нiкого не боюся! - спалахнув Василь Кирилович. - I вам не раджу! Дурницi це все! I нової хати у "Заповiтi..." не хочу, менi й половини нашої вистачає. А палiя теж знайду!.. Ранiше чи пiзнiше.
Оля при цих словах чоловiка тiльки зiтхнула. Вона звикла пiдкорятися його волi, i рiшуча вiдсiч не залишала надiї на мирне залагодження бiди, що раптом впала на їхню сiм'ю. Лiда теж немов зiв'яла при такiй вiдповiдi.
"От iще одна проблема, - подумалося Дмитровi Iвановичу, батькiвська хата. Не земля, не груша на межi - а хата. У двадцятому столiттi, коли населення повсюдно у свiтi збiльшилося нечуваними темпами, дах над головою став чiльною проблемою... Й справдi, братам тiснувато на своїх половинах колись просторої батькiвської хати. Коваль уже знав, що на долю кожного з них припадає по двi кiмнати з ванькирчиком. Поки дiти були маленькi, обидвi сiм'ї, певно, це якось влаштовувало, але час iде, дiти ростуть... Втiм, - мiркував далi полковник, - навряд ця обставина має якесь вiдношення до погрозливої записки".