- Все ж добре, Дмитре Iвановичу, що ви приїхали, - задумливо промовила Лiда. - Це таки не жарт... Може, ви й врятуєте цього упертюха. - Вона майже нiчого не їла i, як i Оля, раз у раз допитливо поглядала на Коваля. Та й не дивно. Кого б не зацiкавила особа вiдомого на всю країну сищика, а ще й земляка. - I ви так гадаєте, як говорить Оля, коли приїхали... Але, правду сказати, - раптом пожвавiшала жiнка i чомусь усмiхнулася, - не уявляю собi, як можна знайти винуватця?
- Не дуже складно, - посмiхнувся у вiдповiдь Коваль. - Усе звичайно встановлюється або за почерком пiдозрюваного, або по вiдбитках пальцiв. Та й iншi є можливостi: за iдентичнiстю паперу, чорнила, клею i тому подiбне. Iснують рiзнi кримiналiстичнi експертизи, за допомогою яких можна розкрити будь-яку таємницю.
- А-а, - протягла Лiда, - виходить, у вас цiла наука пiд рукою... Чула, що ви й справдi дуже таємничi справи розплутували. Звичайно, наука плюс ваш хист, - пiдлестилася жiнка. - А тут у нас ще й доказ є - записка... До речi, де вона зараз? У кого? - Лiда обвела усiх очима. - Дайте хоч поглянути, якщо можна, - це вже вона зверталася до Коваля, - бо говоримо, говоримо, а я її ще й не бачила.
Полковник витяг з кишенi бiлої лiтньої куртки бумажник, розкрив його i простяг Лiдi зошитковий аркушик.
Та узяла його у руки обережно, мов боялася забруднитися або того, що вiн вистрелить.
- Та тут не писано, а друкованi лiтери наклеєно! - вигукнула вона. - За почерком не докопатися!
- Не складе труднощiв для розшуку, - заспокоїв її Коваль. - Я ж уже поясняв.
Петра Пiдпригорщука папiрець зовсiм не цiкавив. Говорив вiн за столом мало, нiби повнiстю виговорився у Києвi, запрошуючи Коваля, кинув лише кiлька фраз, пiсля кожної притискаючи губи, вiд чого обабiч рота з'являлися такi собi ображенi кутики. Якби Петро Кирилович не добивався так приїзду полковника, той мiг запiдозрити, що молодший Пiдпригорщук чимось незадоволений.
- Я вже бачив! - буркнув Лiдi, яка передавала йому бридкий папiрець, ще раз iз жалем поглянув на пляшку горiлки, що вже вiдпотiла, i, зiтхнувши, почав знову копирсатися виделкою у тарiлцi.
- Хотiлося, щоб кожен з вас докладнiше розповiв про своїх односельчан, - попросив Коваль. - Що за люди, якi взаємини з вашими сiм'ями, особливо з Василем Кириловичем, - кивнув на старшого Пiдпригорщука. - От ви, Лiдiє Антонiвно, якогось iталiйця згадуєте. А що то за один? I кого iще маєте пiдстави пiдозрювати?.. Та й самi ви, Василю Кириловичу, не повиннi вiдмахуватися, якщо хочемо з'ясувати... На кого, наприклад, найбiльше думаєте?
Пiдпригорщук знизав плечима:
- А бог його знає! Ой Олю, Олю, - похитав головою до дружини, - сколотила ти бучу.
- Тобi завжди усе байдуже, - розсердилася жiнка. - А про дiтей ти подумав?!
Лiда ще трохи повертiла у руках зошитковий аркуш i, бачачи, що Петро зовсiм не цiкавиться, а Оля вiдмахується вiд нього, як вiд гадюки, з острахом оглянулася, потiм - на Василя, наче хтось уже готувався стрiляти в нього, раптом зойкнула, кинула погрозливу записку на стiл, пiдхопилася i, схлипнувши, побiгла до хати.
Усi подивилися услiд.
- Що з нею? - спитав Коваль.
- Нерви, - буркнув Петро, - не в порядку... Не звертайте уваги, у неї так буває: то смiється, то плаче. Вибачайте, я зараз...
Вiн, не поспiшаючи, пiдвiвся i пiшов за дружиною. За столом запала тиша.
- Це вона так, бiдолашна, за Василя переживає, - вкинула Оля.
- Та хiба ми її не лiкували? З райлiкарнi не вилазила, - скрушно сказав старший Пiдпригорщук. - Петро збирається в Полтаву. Будемо добиватися до професора. Є у Полтавi такий. Знаменитий невропатолог. Теж, до речi, земляк. Тiльки до нього непросто втрапити. У райлiкарнi обiцяли дати направлення. Та все якось руки у нас з Петром не доходять, жнива, роботи по зав'язку, скоро i на зяб орати, ось справимо обжинки... тодi вже...
- Вiн, Третяк здасться, теж з моїм батьком вчився в однiй школi i з вами, Дмитре Iвановичу? - сказала Оля.
- Який це Третяк?
- Андрiй Семенович, тепер професор...
- Якщо це той самий Андрiй, то ми з ним домовимось, - пообiцяв Коваль.
Незабаром повернувся з дружиною Петро Пiдпригорщук. У Лiдiї були червонi, заплаканi очi, але вона, здавалося, повнiстю заспокоїлася i навiть пробувала всмiхатися.
- Даруйте, - звернулася до Коваля, - менi чогось раптом так страшно стало, так страшно! - Жiнка аж пересмикнула плечима, немов вiд холоду. - Та вже усе гаразд.
Вона знову сiла до столу i стала задерикувато смiятися, немов вiдшкодовуючи перебiльшеною веселiстю свою минулу iстерику.
- Я вам можу про всiх розповiсти, - звернулася вона до полковника. - Бо мiн Петро - мовчун, а мила Оля, крiм чоловiка, дiтей та своїх овочiв, мало що знає... А я цiлий день у конторi, всi ходять. Байки i плiтки мене не минають...
Тим часом ображена Оля гукнула до вечерi дiтей, а Дмитро Iванович влаштувався з Лiдою на лавочцi над самiсiньким спуском до рiчки i, поглядаючи то на чорняву спiвбесiдницю, то на рiчку, посмутнiлу долину за нею й близьке сивiюче небо, уважно слухав розповiдь про сьогоднiшнi Виселки i взаємини виселчан. Лiдiя Антонiвна подобалася йому якоюсь войовничою жiночнiстю (пiд час розмови чорнi циганськi очi її раз у раз зблискували) i тим, що так цiкаво розповiдала про односельчан, яких характеризувала образно, з безлiччю подробиць.
Слухаючи Лiду, Коваль упiймав себе на стороннiй думцi: "Чого цiй жiнцi треба в життi? Чого не вистачає їй, щоб бути урiвноваженою i здоровою?.. Але людинi, - мiркував вiн далi, - завжди чогось не вистачає, на те вона людина. I так має бути. Певно, i цiй чорнявiй, з кiлькома брунатними цяточками на обличчi, експансивнiй жiнцi чогось не вистачає в життi. Але чого ж їй iще бажати: мiцна сiм'я, люблячий чоловiк, милi дiтлахи... Можливо, робота не задовольняє або мучить якась таємниця, про яку знає тiльки вона?
Вiдповiдi Дмитро Iванович на це не мав, та зрештою i не збирався її шукати...
2
Старий Ковтун - "iталiянець", як його дражнили у Виселках, - жив неподалiк Пiдпригорщукiв - на другому пагорбi, ближче до Полтавського шляху.
Дмитро Iванович вирiшив з ним познайомитись i зрештою знайшов для цього привiд. Корови у Пiдпригорщукiв не було (молоко для дiтей брали у колгоспi), i Коваль подумав, що найпростiше пiти до Ковтунiв по молоко - адже дачники, якi селилися з дiтьми поблизу Ворскли, саме у них купують. Та, правду сказати, Дмитро Iванович теж любив перед сном випити склянку свiжого молока, якого останнiм часом був позбавлений. Незважаючи на запевнення газет, що у Києвi i тепер, через рiк пiсля чорнобильської трагедiї, молоко перевiряють i в крамницi та на ринок потрапляє тiльки чисте, придатне для споживання, Ружена не купувала його.