Кашин Володимир Леонідович
Готується вбивство
Повiсть
На свiтi є двi речi, що
вражають тим дужче, чим
бiльше про них думаєш,
це - небо над нами,
повне зiрок, i моральний
закон всерединi нас.
Ворскла-рiчка невеличка,
береги ламає.
1
З нагоди приїзду Коваля у Виселки вечерю Пiдпригорщуки накривали на повiтрi, пiд старою крислатою акацiєю. Одразу за подвiр'ям починався стрiмкий спуск до Ворскли, вiдкривався чудовий краєвид: розлога золотаво-зелена долина, яку на обрiї окреслював темнавий гребiнь лiсу, бiлi хмарини над ним, такi близькi звiдси, згори, й безкрайнє, ледь зарум'янене голубе небо.
З долини вiяло легким вiтерцем, i Дмитро Iванович з гiркотою подумав, як задихаються зараз кияни, живучи серед нагрiтого кам'яного громаддя будинкiв та паруючого асфальту, дихаючи важким, наче загуслим, повiтрям.
Вiн роззирнувся. Великий одноповерховий будинок Пiдпригорщукiв, як i все просторе подвiр'я, мiстився на узгiр'ї, помережаному стежками, що вели вниз до Ворскли. На горбкуватих схилах стояло ще кiлька будинкiв, досить вiддалених один вiд одного, оточених садками та городами.
Будинок Пiдпригорщукiв складався з двох половин i мав два окремих входи. Тут жили два брати iз своїми сiм'ями: старший Василь i молодший Петро. Зараз їхнi жiнки накривали на стiл, i полковник Коваль не без цiкавостi спостерiгав їхню метушню. Жвава, поривчаста в рухах Лiда - дружина молодшого Пiдпригорщука, Петра, швидко ставила тарiлки, брязкала виделками й ножами, якi, здавалось, аж вискакували з її рук. Тим часом повненька, вайлувата Василева дружина Оля, яка приїздила до Коваля в Київ, перевалюючись качечкою, носила з хати до столу то тарiлку з нарiзаним хлiбом, то помiдори й огiрки, то холодець чи курятину... Коваль почувався трохи незручно вiд того, що вся ця метушня викликана його приїздом.
Чекали з роботи обох братiв - Василя й Петра, якi мали от-от приїхати. I що довше їх не було, то гострiше вiдчував свою нiяковiсть Дмитро Iванович, мiркуючи над обставинами, якi привели його сюди.
Кiлька днiв тому до нього додому прийшли двоє - молода, повнотiла жiночка й невисокий, кремезний чоловiк, обоє засмаглi, з вигорiлими на сонцi бровами.
У вiтальнi гостi назвалися Пiдпригорщуками, земляками з села Виселки, що бiля Кобелякiв, а привела їх до Коваля нагальна справа. Чоловiк дiстав з кишенi аркушик iз шкiльного зошита, на якому косо, задираючись угору, були наклеєнi рядки вирiзаних журнальних лiтер, i простяг полковниковi.
Коваль прочитав: "Їдь звiдси на чотири вiтри, бо iнакше буде тобi смерть!"
- Пiдкинули просто у хату, - сказав чоловiк, i куточки його вуст ображено вигнулися. - Не менi, - вiдповiв вiдразу на нiме запитання Коваля. - Нас двоє братiв Пiдпригорщукiв, - пояснював, поки Коваль розглядав папiрець, - я - Петро i старший Василь, а це Оля - жiнка Василя, а мою звуть Лiдою. Живемо двома сiм'ями в однiй батькiвськiй хатi, у кожного своя половина. У мене з Лiдою донька Вiрунька i менший Мишко, у Олi, - кивнув на жiнку, - Андрiйко та Парасочка. Живемо дружно... I от маємо халепу. Оля знайшла цю записку у себе, на своїй половинi, хтось пiдкинув, це ясно, Василевi, у нього ворогiв вистачає, а вiн смiється: "Халамидники", - каже, в мiлiцiю йти не схотiв. Та й до вас ми таємно приїхали. Вiн нiчого не знає, але Оля сама не наважилась... Упросила й мене...
На очах у жiнки з'явилися сльози. Губи її щось прошепотiли. Коваль здогадався - просила вибачення.
- Заходив того дня у хату хтось чужий? - спитав Олю.
Жiнка змайнула з вiй сльози:
- Не знаю. Не бачила... Ми дверi, як iдемо на роботу, не зачиняємо, тiльки на засувку беремо, та й дiти цiлий день на подвiр'ї гасають. I я того дня трохи поралася в хатi...
- Таки заходили, коли тебе вдома не було, бо iнакше як могли пiдкинути... Без замкiв тепер живемо, - впевнено повторив чоловiк, хоч слава про нашi Виселки колись була невесела, злодiйське село, казали i навiть дiвчат наших замiж не брали. Ви це, мабуть, теж пам'ятаєте, адже земляк наш... Та, виходить, не минулися у нас iще усякi пережитки та недожитки! - гiрко закiнчив вiн.
Пiдпригорщук говорив правду. Колись давно, до революцiї, на горбах попiд битим шляхом вiд мiстечка на залiзничну станцiю Лiщинiвку оселилося двоє циган, поставили такi-сякi халупки. Потiм бiля них побудувалися ще кiлька прийшлих, уже не циган, а людей хтозна звiдки, яких пригнало у цей теплий край лихо та бiда. Сюди, на родючi чорноземнi простори над Ворсклою, приходили вибитi з життя сiромахи i вiдчайдухи, енергiйнi i смiливi спритники. Люди казали, що виселчани тому поселилися близько Полтавського шляху, яким на ярмарки з усiєї губернiї їздять, щоб грабувати проїжджих купцiв. Та i до станцiї тут дорога якихось дванадцять верст. Коли якогось нечупару згадували або зуха, зальотника чи невiгласа, то казали, що вiн, певно, з Виселок.