Хто ж мiг його узяти? О, тут, виявляється, не все просто! Не буденна сiльська ворожнеча. Тут усе глибше i складнiше, i, певно, заплутанi в цю справу i самi Пiдпригорщуки, бо хто, крiм них, має доступ у хату, хто, крiм них, мiг розкрити його "дипломата" i викрасти речовий доказ. Це його "прокол": як же вiн так сплохував iз своїм досвiдом, чому не захопив з Києва ключi вiд "дипломата", щоб замкнути його при потребi?.. А втiм, подумав Коваль за хвилину, може, це й на краще. Ясна рiч, тепер не зможе пiти прямим шляхом: знявши вiдбитки на аркушi, порiвняти їх з слiдами кiлькох пiдозрюваних. У такий спосiб мiг вiдразу знайти винуватця, звичайно, якщо коло їх вiн правильно окреслив. Але ця несподiвана подiя все одно працює на нього. Вона звужує коло розшуку. Тепер принаймнi вiн знає, що ходити далеко не треба, все крутиться тут, у самому домi Пiдпригорщукiв.
Звичайно, мiркував далi Дмитро Iванович, з самого початку мiг дiяти iнакше, мiг би й не їздити за слiдчим чемоданчиком i випрошувати його. Мiг би вiдвезти на експертизу саму записку. Але в такому разi йому для iдентифiкацiї вiдбиткiв довелося б везти у Полтаву i бiдончик з-пiд молока, з яким ходив до "iталiянця", просити у Полiщука заяву Бондаря не на п'ять хвилин, а на день-два i таким чином вiдкрити таємницю Пiдпригорщукiв. А цього йому не хотiлося робити. Та й вiдбиткiв пальцiв молодого Гриця Ковтуна у нього ще не було. А тут, на мiсцi, вiн якось примудрився б добути i їх. Але головне - щоб здати все це до лабораторiї, мусив би надати справi офiцiйний хiд, чого Пiдпригорщуки якраз i просили його не робити. Дмитро Iванович весь час вiдчував себе тут, у Виселках, нiяково. I не тiльки тому, що живе у чужих людей, хоч i за їхнiм проханням, i вони приймають його з усiєю сердечнiстю. Вiн просто не звик вести розшук неофiцiйно, наче якийсь приватний детектив. I хоч не надавав своїм дiям офiцiйного характеру, на душi було часом незатишно, так нiби порушував закон.
Дмитро Iванович ще раз заглянув у "дипломат", немов не вiрив своїм очам. Таки не побачивши там злощасного аркуша, застебнув його, поклав на старе мiсце, на диван, i вийшов з хати. Полковниковi згадався десь прочитаний вислiв, здається, Стендаля: "Щоб рухатися, треба вiдчувати опiр". Тепер вiн його вiдчув.
На подвiр'ї панувала тиша, на iнших подвiр'ях теж було тихо i безлюдно - кiнчалися жнива i люди були у полi вiд зорi до зорi. Скiсне промiння ранкового сонця визеленило i визолотило горби, скрадалося до верболозу над Ворсклою, до її срiбної води. Дмитро Iванович, мiркуючи, за звичкою походжав подвiр'ям. Подумав, що, певно, й зараз вiн не обiйдеться без свого графiка: розписати усе на паперi, усi "за" i "проти", окреслити кожного з дiйових осiб. А поки що вiн складав цей графiк у головi, а як не допоможе, тодi вже засяде над папером з олiвцем у руцi. Тепер вiн уже бiльш детально обмiрковував факт спiльного володiння обома Пiдпригорщуками батькiвської хати, у якiй двом сiм'ям, що розрослися, й справдi стало тiснувато, мiркував про можливiсть схованого конфлiкту, який викликала ця спадщина i внаслiдок якого молодшi Пiдпригорщуки "випихали" старших. Але чого у такому разi до нього у Київ приїхала не тiльки перелякана на смерть дружина Василя, а й Петро Пiдпригорщук? Та й дружнi взаємини родичiв, як вiн бачив, не давали достатнiх пiдстав на таке. Хiба що тiльки Лiда чомусь уникає дiвера, хоч з його жiнкою Олею щиро дружить...
Дмитро Iванович повернувся до хати, розкрив слiдчий чемоданчик i став напилювати порошком на своєму "дипломатi" слiди дотикiв. Намагався зрозумiти "куї продест", як сказано у правi, тобто "кому це вигiдно". Так би мовити, пряма вигода у крадiя не складала таємницi. Аркушик вкрала людина, що боялася викриття: Коваль не приховав вiд Пiдпригорщукiв мету своєї поїздки у Полтаву. Людина, яка клеїла записку, залишила вiдбитки своїх пальцiв на паперi i, природно, сполохалася...
Хто ж це може бути?
Дружина Василя - Оля?
Нi в якому разi! Адже вона сама, злякавшись за чоловiка, благала його приїхати i знайти того, хто погрожує її Василевi. Начитавшись книжок про сищика Коваля, вона i умовила Петра поїхати з нею до Києва i знайти його.
Брат Василя - Петро? Але вiн так само, як i Оля, затурбувався i кинувся по допомогу... Втiм, можливо, раптом змiнилися якiсь обставини i Петро... Далi Коваль не додумував своєї пiдозри - у нього на це не було жодної пiдстави.
Але все ж таки "куї продест", все ж кому вигiдно було, щоб Василь Пiдпригорщук виїхав з Виселок? Такого не може бути, щоб нiхто з цього не мав вигоди, нехай не якоїсь прямої, матерiальної, а, скажiмо, моральної... Адже моральна вигода може бути так само i доброю, i злою.