- Ет! - махнув рукою Василь. - Просився, щоб простив, не передав протоколу про крадiжку зерна дiльничному... Вибачався, що вдарив...
- Ну, а ви?
- Що я? Я, Дмитре Iвановичу, не раз жалiв його... А вiн своїх звичок не кидає... Правду сказати, i цього, разу жаль стало. Думаю, молодий, потрапить за грати, зв'яжеться з рецидивiстами i занапастить життя... Та вiн менi став десятки тицяти... Купувати. "Вiзьми" та й "вiзьми"! "На дружбу". Таке мене зло узяло! Мало не влiпив межi очi!..
- А я дав би! - буркнув Петро. - Та так, щоб надовго запам'ятав. Це було б йому i суд, i право.
- Вiн i так з вулицi кричав Василевi: "Начувайся!" - захищала чоловiка Оля, видно було, що молодого Ковтуна вона найбiльше боялася.
- Коли це сталося? - спитав полковник. - О котрiй годинi?
- Десь пiд обiд. Я була вихiдною, поралася вдома, а вiн прителiпався: дай йому Василя, i все!
- П'яний?
- Трохи пiд газом, - пiдтвердив Пiдпригорщук.
- Кажу. "Василя немає, на роботi", - говорила далi Оля. - А йому хоч з кишенi вийми. Сiв отут, на лавi, i не йде. "Я, - каже, почекаю". - "Та вiн, - кажу, - не скоро прийде". - "А на обiд же", - "На обiд не приходить".
Може, той бандит посидiв би та й пiшов, а тут Василь. Майже нiколи додому в обiд не приходить, а тут як на зло! Спочатку було нiби тихо й мирно, а потiм зчепилися...
- Годi, Олю, - промовив Пiдпригорщук, - годi розводитися з цим. - Вiн пiдвiвся. - Робота чекає.
- А до хати вiн не заходив, цей Ковтун? - поцiкавився Коваль. - Вiн довго чекав?
- Нi, недовго. I до хати не йшов, сидiв отут, на лавочцi, i щось бубонiв собi.
- Що ви робили тодi?
- Прала.
- У хатi?
Записка була, подумав Коваль, у квартирi старших Пiдпригорщукiв, на другiй половинi.
- Навiщо у хатi? Надворi. Там, - Оля показала край двору.
- А брудну воду куди виливали?
Здивована жiнка пробурмотiла:
- В урвище. Не серед двору ж!
Чи не заскочив Ковтун у хату, коли Оля з вiдрами вiдiйшла подалi? Так. Але звiдки вiн мiг дiзнатися, що погрозлива записка у "дипломатi"?
Новi i новi загадки тiснилися у головi Коваля.
Василь Пiдпригорщук запалив сигарету i повiльно попрямував до хати. Лiда провела його довгим поглядом. Вiд спостережливого ока Дмитра Iвановича не сховалося, що то був незвичайний погляд: пристрасний вогонь в ньому змiшувався iз гарячим, злим полум'ям. Радiснi спалахи й iскри ненавистi в одному вогнищi! Щомитi цей погляд змiнювався, то здавався лагiдним, теплим, то бурхав пожежею! Очi жiнки зблиснули раз, другий i враз погасли. Лiда пiдвелася i, опустивши погляд, стала збирати посуд.
Усi вiдiйшли вiд столу. Кури, якi товклися бiля нiг, немов за сигналом, здичавiло пострибали на лави i стiл, видзьобуючи крихти.
Петро, вибравши хвилину, коли бiля Коваля нiкого не було, притьмом пiдiйшов i тихо спитав:
- Дмитре Iвановичу, ну що там, у Полтавi? Бачили професора?
Полковник кивнув.
- Вiн полiкує Лiдусю? Я нiяких грошей не пошкодую.
- Справа не у грошах, - зауважив Коваль. - Не знаю, чи допоможе його лiкування, але вiн спробує...
Дмитро Iванович не хотiв, щоб чоловiк довiдався, що за "хвороба" напала на його дружину i що Лiда уже пробувала лiкуватися у Третяка.
- Велике вам спасибi, Дмитре Iвановичу, - гаряче промовив Петро, шукаючи руку Коваля, щоб потиснути. - Дуже велике... Для мене Лiдуся - все моє життя... А коли? Коли приїхати?
- Трохи згодом, - ухильно вiдповiв полковник, - не знаючи, як викрутитися iз становища, яке склалося. - Вiн сам сповiстить коли... Тiльки поки що Лiдiї Антонiвнi нiчого не кажiть. Ви мали рацiю. Те, що я був у Третяка, їй i справдi не треба знати...
- Звичайно!.. - вiдповiв чоловiк. - Я не хочу бентежити її наперед, хто зна, як вона до цього поставиться...
7
Данi експертизи приголомшили Дмитра Iвановича. "Дипломат" його, виявляється, розкривала... Лiда. Дактилоскопiя вiдбиткiв показала, що, крiм нього, до "дипломата" торкалася тiльки її рука. Отакої! Чому Лiдiя Антонiвна? Навiщо їй було викрадати цю записку? Для кого? В iм'я чого? Що-що, а такого повороту подiй вiн аж нiяк не чекав.
Тепер усе, що вiн досi робив у Виселках, начебто втрачало будь-який сенс: не могла ж Лiда рятувати якогось самогонника Бондаря чи Ковтунiв!
Якийсь час Дмитро Iванович ходив сам не свiй, думки були хаотичнi, весь час обривались, не маючи логiчного закiнчення. Версiї, що крутилися в головi, були одна вiд одної карколомнiшi, вони швидко народжувалися i так само блискавично зникали.
Раптом спалахнув здогад: безтямно закохана у Грицька Ковтуна, Лiда допомагала йому вижити Василя Пiдпригорщука з Виселок. Це для свого коханого викрала вона записку, побоюючись, що полковник виявить слiди його пальцiв на паперi i наклеєних лiтерах. Того й прибiгав до них Ковтун, нiби перепрошувати Василя за свiй вчинок. Лiда вiддала йому викрадену записку, i в такий спосiб вони сховали кiнцi у воду...