Зрештою, усе можна було б перетерпiти, якось змиритися з цим, як це часто буває у сiм'ї, але я чогось не можу - осоружний вiн менi.
Завжди порiвнюю тебе i його... Його i тебе. За тринадцять рокiв, що прожили з ним разом, ми удвох багато чого зазнали. Вiн був опорою менi у нашому складному життi... Еге ж, непоганий вiн чоловiк, якби не його слабкiсть до чарки, а потiм скандали, сльози... i моє нездоланне кохання до тебе. Плачу йому чорною невдячнiстю, кохаючи тебе.
Для людей моє кохання до тебе, чужого чоловiка, це дуже тяжкий грiх, який нiчим не можна виправдати i спокутувати. Нiхто в усьому свiтi не зрозумiє мене, як тяжко i заразом солодко нести цей грiх у собi, жити заради нього, бо у глибинi душi я не думаю, що це - грiх, а тiльки недозволене кохання, яке не знайшло собi виходу. Для стороннiх очей моє життя з Петром добре, злагоджене. Якщо комусь стане вiдомо про моє кохання, про мої муки, скажуть: "I що їй треба було?"
Пригадай, мiй любий, коли ми обоє лежали у лiкарнi, я iз запаленням легенiв, ти iз виразкою на нозi - страшною, незаживаючою болячкою, яка принесла багато страждань i твоїй дружинi, i менi, бо твiй бiль - мiй бiль (я вже не кажу про твою Олю, скiльки слiз вона пролила!).
Я приходила у хiрургiю, у твою палату. Я не затримувалася у тебе надовго, бо слiд було зважати на правила пристойностi (медсестри уже й так поглядали на мене скоса), але цi короткi хвилини мого гостювання були дуже щасливими. Не було поруч твоєї дружини, я не бачила її пестощiв до тебе, i у тi оманливi хвилини я уявляла собi, що ти мiй. Я могла, мовби ненароком, погладити тебе або взяти за руку, i моє серце тодi завмирало вiд щастя.
Одного разу ти показав менi на спинi слiди од банок, якi ми тобi ставили iще вдома, удвох iз Олею, коли у тебе потягло спину, i попросив порахувати, скiльки їх там. Я почала рахувати, а потiм кинула, бо вiдчула: iще мить i, не зважаючи на сусiдiв по палатi, припаду до тих слiдiв i буду цiлувати, цiлувати шалено, нестримно... Ти тодi ажнiчогiсiнько не зрозумiв.
Багато думаю про тебе, думаю всюди, хоч би де знаходилася, хоч би що робила. Думаю про сенс життя, про швидкоплиннiсть часу, про те, що моє кохання так i залишається нецiловане тобою.
Скiльки разiв, коли iще була на старiй роботi, я, бiгаючи в обiдню перерву до майстерень, видивлялася тебе, вираховуючи тi днi, коли ти мiг працювати у першу змiну. Як хотiлося заговорити до тебе, почути твiй голос. Але я стримувала себе. Коли ж щастило побачити, то тiльки вiталася, бажала доброго дня i пробiгала мимо, наче якесь дiвчисько. А якщо ти зупиняв якимось запитанням, щось вiдповiдала тобi, лепетала, нiчого не тямлячи з того. А ти, мабуть, дивувався з мене? Чи то менi тiльки здавалося, що дивувався! Пiсля такої зустрiчi з тобою мене тiпало, немов у пропасницi, i цiлий день я була сама не своя. О доле моя! Неначе менi сiмнадцять рокiв!
А роки йдуть, роки бiжать! Зараз менi тридцять п'ять... Гей-гей, плинуть роки, а чи буду я коли-небудь твоя? Чи зможу вiддатися тобi коли-небудь, узяти iз твоєго єства радiсть єднання?! Iнколи я падаю на колiна i волаю до бога, щоб подарував менi таку хвилину, але вiн мовчить, глузуючи з мене, з моїх терзань.
Мабуть, i ти вiдчуваєш потяг до мене, бо коли я забiгаю на твою половину хати у своїх "родинних" справах, а твоєї дружини немає вдома, а втiм, навiть i при нiй, ти жартома обiймаєш мене - аякже: родичка зайшла!
Я вже не вiдсахуюсь вiд тебе. Менi так хороше у твоїх обiймах! А ти смiєшся i обiцяєш, що колись так обнiмеш, що й кiстки затрiщать. Гай-гай, коли ж це буде! Мабуть, нiколи...
Пiсля таких невинних, коротких обiймiв мене тижнями тiпає, ночами не можу заснути, а якщо й засну, то снишся менi ти, такий же бажаний, як i наяву, але такий же далекий, недосяжний.
Готова забути про все на свiтi, щоб тiльки стати твоєю, хоч на мить, та очi твоєї дружини зупиняють мене. Вдаю з себе доброчесну, порядку жiнку, хоч кожна клiтинка мого єства тремтить при грiховнiй думцi про тебе. О, яка це кара бути поруч тебе i не мати на тебе права! Страждаю, караюсь, але не каюсь...
Ти у своєму життi нiколи не мав iншої жiнки, крiм Олi. Твоє кохання до дружини таке розмiрене, тепло-лагiдне, розсудливе, спокiйне, як широка, розлита рiка. I хоч я подобаюсь тобi, пробач, я це знаю, вiдчуваю, ти такий розсудливий i холодний у своїх пориваннях, що нiяка сила не зрушить тебе з твого усталеного життєвого рiчища. Через свою розсудливiсть i холоднiсть ти нiколи не мав i не матимеш iншої, вiрнiше - чужої, жiнки, не спiзнаєш гарячого, шаленого кохання, такого, через яке усе на свiтi забуваєш. Якщо доля i подарує тобi змогу спiзнати iншу жiнку, то ти зробиш це не з гарячим почуттям, а так собi, з цiкавостi, i то перед цим мiркуватимеш, чи варто це зробити. О твоя холодна i розсудлива кров! Навiть мене вона зупиняє, не дає першiй зробити крок до тебе... до мого грiхопадiння.