Дмитро Iванович зачепив болючу тему, i старий Ковтун розбалакався.
Уже виходячи з двору й нагадавши, що взавтра увечерi неодмiнно прийде по молоко, полковник раптом спитав:
- Мисливцiв у Виселках багато? Ось-ось почнеться сезон на качок.
- Є в нас, є, - вiдповiв "iталiянець". - Зараз на качок, а взимку за зайцями ганяються.
- А ви теж полюєте?
Запитання насторожило чоловiка.
- Була б рушниця, може, колись i встрелив би якусь чирку. Та нiяк не куплю. Мороки з нею багато: дозвiл проси, а потiм усяка реєстрацiя та перереєстрацiя. А вкрадуть - наберешся в мiлiцiї халепи.
- Шкода, - довiрливо промовив полковник, - а то попросив би у вас, щоб якось на вечiрньому льотi посидiти...
- Немає... - розвiв руками "iталiянець". - Та вам - раптом пожвавився вiн, - чого далеко шукати. Отой харцизяка, Василь, де живете, має...
- Спасибi, - щиро подякував Дмитро Iванович, - бо трохи вмiю стрiляти, а тут якраз i сезон.
З розповiдi Олi та Лiди Пiдпригорщукiв вiн уже знав, що Iвана Ковтуна у Виселках люди називають "iталiянцем". Пiд час вiйни їхнiй односелець потрапив у полон до iталiйцiв. Сталося так, що у концтабiр його не закинули, а якийсь офiцер вiдправив iз солдатом до себе додому. Так Iван Ковтун з Виселок потрапив у Калабрiю, де до кiнця вiйни працював на господарствi цього офiцера. Повернувшись додому, Ковтун розповiдав землякам усяку всячину про далеку Iталiю, що живуть там люди не такi, як тут, завжди засмаглi, особливо хiхiкав, що їдять вони слимакiв, яких називають устрицями, а часом i жаб, хизувався, що знає багато їхнiх слiв i навiть може трохи розмовляти. Виселчани кепкували з нього, називали його "iталiянцем" i "жабоїдом". На "жабоїда" вiн дуже ображався, а до "iталiянця" звик i вiдгукувався.
- Та i я поцiлив би, якби стрiляв, - похвалився старий.
- А ви, певно, теж фронтовик? - спитав Коваль.
- О! - зрадiв Ковтун здогадливостi гостя i навiть випнув трохи груди. - Довелося повоювати i усякого лиха ковтнути, але аве Марiя, як кажуть iталiянцi, повернувся живий, цiлий, з руками i ногами. Я i у полонi був. Правда, не у нiмцiв, а у них же. Мене їхнi солдати схопили пiд Ростовом - обстановочка була жахлива! - i запроторили мало не на край свiту, у Калабрiю. Там i хазяї вимотували жили, i карабiнери, бувало, шмагали, i у тюрмi сидiв. Зате надивився усякого, а особливо моря, такого синього, аж очi слiпить. Оцi тут, - зневажливо кивнув на село, - i уявити такого собi не можуть... Да-а, попав наш вiк в епоху...
Про полювання Коваль завiв мову, сподiваючись довiдатися, у кого в селi є вогнепальна зброя i насамперед чи є вона у Ковтунiв. Хоч мисливської рушницi за Ковтунами не було зареєстровано, як сказав йому Пiдпригорщук, але з практики полковник знав, що не всi власники зброї це роблять i що найчастiше стрiляє в людей саме незареєстрована, бо породжує оманливу надiю у вбивцi на те, що його не зможуть викрити. Вогнепальною зброєю у селi полковник цiкавився найбiльше, бо розумiв, що зловмисник не кинеться на Пiдпригорщука з ножем - Василь Кирилович був людиною при силi i мiг скрутити в'язи будь-якому нападнику. Отрути злочинець теж не пiдсипле. А от причаїтися вночi з рушницею або обрiзом десь у полi, у хлiбовi, кукурудзi чи у верболозi на Ворсклi цiлком може. А що командир добровiльної дружини часто ночами рейдує у полi i додому повертається пiзно - те всi знали...
I Дмитро Iванович вирiшив, не вiдкладаючи, поцiкавитися у сiльрадi, у кого є у Виселках вогнепальна зброя. Уже минуло кiлька днiв, як вiн жив у Виселках i його усе дужче непокоїло, що час iде, наближається фатальна година для Василя Пiдпригорщука, а вiн нi на йоту не наблизився до розгадки таємницi i подiї стають усе дужче некерованими. Ця щоденна, щохвилинна тривога позбавляла його насолоди вiд риболовлi, вiд купання у Ворсклi. У нього з'явилося почуття, що даремно їсть чужий хлiб, що переоцiнив свої сили, карався, що пiддався умовлянням Пiдпригорщукiв, взявся до цiєї справи, а не наполiг, аби вони повiдомили про погрозу дiльничного iнспектора мiлiцiї або звернулися прямо до райвiддiлу... Але всьому є своя причина, i Коваль розумiв, чому поступився землякам. Вiн знудьгувався по роботi i, коли приїхали Пiдпригорщуки i розповiли про свою бiду, так виразно уявив собi свої дiї, шляхи розкриття таємницi, так загорiвся, що не змiг вiдмовити! Мозок його автоматично увiмкнувся i, як мозок шахiста пiд час гри а чи й письменника, який пише детектив, почав варiювати ходи, продумувати версiї.
Тепер вiдмовлятися вiд своєї обiцянки було пiзно. Вiн повнiстю втягся у справу, немовби ожив пiсля тривалої бездiяльностi, навiть, здалося йому, помолодшав, бо уже не був пенсiонером-вiдставником, а, як i усе своє трудове життя, солдатом справедливостi, з повними обов'язками i повною вiдповiдальнiстю за життя людини, яка йому довiрилася.