Кінець уже близько. Я чую звуки біля дверей, ніби величезне слизьке тіло б’ється об них. Воно не має мене знайти. Господи, та рука! До вікна! До вікна!
Спогади про доктора Семюела Джонсона
Привілегія спогадів, хоч би які обривчасті чи нудні вони були, звично належить уже старшим людям. Як правило, то акурат через такі спогади незнані деталі гісторії і малі анекдоти про Велике передаються потомству.
І хай не оден читач спостереже, а пак відмітить ознаки старожитності у моїм стилю письма, то мене би тішило появитися серед представників сего покоління молодим чоловіком, поширюючи вигадку, що мене породили у тисяча восьмисот вісімдесять дев’ятім у Гамериці. Але зараз я, однак, порішив освободитися від Таїни, котору аж донині хоронив у страсі перед невір’ям. Я наміряюся розголосити людям правду і про свої многі роки, аби вдовольнити їх інтерес до правдивої інформації про Час, зо знакомитими постатями якого я був на коротку ногу. Знайте ж, що уродився я у фамільному маєтку в Девонширі, десятого дня августа, у тисяча шійсот дев’ятдесятім (або ж за новим Григоріанським літочисленням то було двайцяте августа), живучи зараз, отже, свій двіста двайцять восьмий рік. Рано приїхавши до Льондону, я зазнайомився ще в їх дитиньстві зо многими зі знаних людей правління короля Вільяма[9], включаючи оплакуваного пана Драйдена, котрий подовгу возсідав за столиками каварні «У Вілла». З паном Аддісоном і дохтором Свіфтом я добре зазнайомився вже потім, і був ще й ліпшим другом пану Поупу, котрого знав і поважав аже до самої його смерті. Але поскільки зараз я маю писати про друга, которого надбав пізніще, покійного дохтора Джонсона, то я відкину вбік своє минуле ради сучастності.
Вперве про сего дохтора я вчув у маю тисяча сімсят трийцять восьмого року, але в тен час ми ще не перестрілися. Пан Поуп акурат завершив епілог до своїх Сатир (оте, що починається: «Не двічі в році ти виходиш друком»), і готувався до його публікації. Дня, коли воно мало вийти друком, появилась також сатира у подражаніє Ювеналу, озаглавлена Льондон, тогди єще незнаного Джонсона, і сатира ся настільки потрясла місто, що многі джентльмени з тонким смаком заявили, що се робота поета куди ліпшого, аніж пан Поуп. Якщо й не дивитися на те, що деякі набрехи гуділи про чорні заздрощі пана Поупа, той не дав віршам нового суперника і краплини одобрення. Завважте також, що пан Річардсон, що також був Поетом, сказав мені, що «Пан Джонсон у скорім часі буде повергнутий ниць».
Я не був зазнайомлений з персоною дохтора аж до тисяча сімсет шісдесять третого, когди мене йому рекомендував у таверні Митра пан Джеймс Бозвелл, молодий скотландець прекрасної фамілії і освіти, але малим розсудком, метричні викиди якого я від часу до часу редагував.
Дохтор Джонсон, яким його зуздрів я, був повним, тучним чоловіком, погано вбраним і взагалі неохайним. Я пригадую, що він носив пухнасту завиту перуку, непідв’язану і без пудри, замалу для його голови. Його одіж була брудно-брунатна, сильно пожмакана, бракувало ж на ній не одного ґудзика. Його лице, затовсте, аби бути гожим, теж було відмічене слідами якогось дивного безладу; голова ж його вічно конвульсивно вертілася довкола. Про сесю ваду я, зрозуміло, знав і зарані, від пана Поупа, котрий не полінився був навести довідки.
Маючи десь біля семидесяти трьох літ, на повних дев’ятнадцять літ старший за дохтора Джонсона (я мовлю Дохтор, хай се звання йому й дали щойно по двох літах), я зазвичай чекав від нього певної поваги до моїх літ; а відтак не мав і великого ляку перед ним, яко мені то закидали. На моє питання про то, як йому полюбився мій хвалебний одгук на його вокабуляр у Льондонці, моїм часописі, він одрік: «Пане, я не вельми пригадую, щоб коли мені випадало читати ваш часопис, а опінія менш розумної половини людства мене в огулі не інтересує». Більше ніж уражений сякою неґречністю того, чия слава сама понукала мене добиватися його одобрення, я порішив одповісти на той же кшталт і повів, що хіба чудуюся з того, як такий мудрий муж судить про глибокомисліє трудів того, чиї артикули, як він і сам повів, нігди не читав. «Чого ж то, пане, — відрік Джонсон, — я не потребую зазнайомлюватися з трудами людини, даби осягнути поверховість його знань, когди він явно насміхається з них сам, так прагнучи упом’янути власні труди у першім же питанні, яке до мене звертає». Отак подружившись, ми багато про що бесідували. Когди ж, згоджуючися з ним, я мовив, що сумніваюся в автентичності поем Оссіяна, пан Джонсон відрік: «То, пане, залежить не на вашім розумінню чи довірі; те, що є очевидним для цілого міста, не стане видатним відкриттям для критика з Ґраб-стріт. Ви би зарівно могли підозрівати, що то не Мільтон написав Утрачений рай!»
9
Більшість постатей і локацій у цьому оповіданні існують насправді, тож давати коментарі з приводу кожного ми не будемо — це займе багато місця, однак мало вплине на розуміння тексту.