Выбрать главу

Раз він прийшов, випивши більш вина (до которого мав пристрастя), і пробував експромтом написати на мене пасквіль стихами, надряпавши оні на моїй столівні; але без помочі, якої сильно і завсігди потребував, дав великого граматичного маху. Я сказав, що не слід писати пасквілі на джерело поезії. Другим разом Боззі (як ми його називали) заремствував на мою різкість до нових авторів у тих артикулях, що їх я готував для Кождомісячного огляду. Він мовив, нібито я штовхнув кождого претендента зі схилів Парнасу. «Пане, — одрік я, — Ви помиляєтеся. Падущі вниз падуть від свого недостатку мочі, але хотячи приховати слабість, приписують невдачі першому ж критику, котрий їх пом’яне». Я радо нагадую собі, що дохтор Джонсон підтримав мене у тім ділі.

Дохтор Джонсон перед усіма намагався відділити добрі вірші від плохих; направду, мовлять, що у книжці старої сліпої пані Вільямз навряд чи буде хоч зо два рядки, які би писав не він. Якось Джонсон переповідав мені якісь рядки слуги герцога Лідза, котрі так його позабавили, що він завчив їх напамнять. Вони писані на свальбу герцога і так нагадують за якістю письма роботи інших, пізніших поетицьких тупаків, що я не можу наразі їх не навести:

Коли герцог із Лідза женитися буде На юній дівиці із вищого люду, Якою-бо щасною буде та пані У герцога Лізького добрій кумпані.

Я поспитав дохтора, чи має він намір доводити се до пуття; почувши відказ, я трохи побавився з отакими змінами:

Коли шановний Лідз радо піде до вівтаря, З ним з роду небосхилу чеснóтлива зоря, Як має втішитись дівиця гордовито Стояти поруч так із мужем знакомитим.

Та щойно я продемонстрував се дохторові Джонсону, він мовив: «Пане, хай ви направили форму, та ви не вклали в сі рядки ані ум, ані поезію».

Мені би доставило задоволення повісти ще про моє знайомство з дохтором Джонсоном і його круг умів; але я вже старий, я легко томлюся. Здається, що я плету вперед без певної льоґіки чи унії, коли пробую нагадати минувшину; боюся, що повів тут хіба про пару оказій, про які ще раніше не згадували. Якби сі мої спогади вам полюбилися, я би пізніше записав ще кілько билиць про старі часи, з котрих я є єдиний нині живучий. Я пригадую шмат речей про Сема Джонсона і його клюб, членство у якім я ще довго беріг і по дохторовій смерті, по котрій я сердешно скорблю. Пригадую, як Джон Барґойн, есквайр, генерал, драматичні і поетицькі роботи якого вийшли друком посмертно, ветували трьома голосами; певно, через його безславну поразку у Америцькій війні, в Сараготі. Бідний Джон! Його сину повелося ліпше, я думаю, він став баронетом. Але я змучився. Я старий, дуже старий, а зараз час для пообіднього сну.

Поляріс

 У північне вікно моєї кімнати своїм надприродним світлом сяє Полярна зоря. Вона променіє крізь усі довгі пекельні години чорноти. Восени сього року, коли ревли і завивали вітри з півночі, а червонолисті дерева боліт у короткі досвітні години бурмотіли одне одному плітки під рогатим надщербленим місяцем, я сидів біля вікна і споглядав зірку. Слідуючи плину годин, із вершин донизу котилася сяйлива Касіопея, а Велика Ведмедиця вилазила з-під просяклих випарами болотних дерев, що хитаються під нічним вітром. Перед самим світанком з-над кладовища, що на невисокому пагорбі, червонувато блимає Арктур, далеко на потаємному сході чудернацько мерехтить Волосся Вероніки, а Полярна зоря все так само підступно дивиться з того ж місця у своєму чорному сховку, зловісно підморгуючи, як божевільне недремне око, що прагне передати загадкове повідомлення, але забуло все, окрім того, що воно щось має передати. Іноді, коли хмарно, я можу спати.

Я добре пам’ятаю ніч Аврори, коли над болотом вигравали невимовні спалахи демонічного світла. За спалахами прийшли хмари, і я заснув.

І під рогатим надщербленим місяцем я вперше побачив місто. Спокійне і сонне лежало воно на дивному плато в улоговині між двома вершинами. Із мертвотно-блідого мармуру були його стіни і вежі, колони, куполи і тротуари. На мармурових вулицях стояли мармурові пілони, на чиїх вершинах були висічені лики суворих бородатих чоловіків. Повітря було тепле, без найменшого леготу. А вгорі, всього за десять градусів від зеніту, споглядально сяяла Полярна зоря. Я довго дивився на місто, але день так і не настав. Коли червоний Альдебаран, що виблискував над самим обрієм, але так і не зайшов, минув чверть кола довкруж горизонту, я помітив світло і рух у будинках і на вулицях. Дивно одягнені, але водночас шляхетні і знайомі мені люди вийшли прогулятися, і під рогатим надщербленим місяцем розмовляли про потаємне мовою, яку я розумів, хоч вона й не була схожа на жодну коли-небудь знану мені. І коли червоний Альдебаран проповз більше, ніж півдороги довкруж горизонту, знову запали темрява і тиша.