Прокинувшись, я уже не був тим, що раніше. У мою пам’ять вкарбувалася візія міста, а в душі моїй виник інший, тьмяний спогад, у природі якого я тоді ще не був певен. Опісля, хмарними ночами, коли я ще міг спати, то часто бачив місто; іноді під рогатим надщербленим місяцем, а іноді під гарячими жовтими променями сонця, що не сідає, а постійно кружляє, висячи низько над обрієм. А ясними ночами Полярна зоря проглядала, як ніколи раніше.
Поступово я став запитувати себе, яким може бути моє місце у тому місті на дивному плато поміж стрімкими вершинами. Спочатку я задовольнявся спостереженнями як всюдисущий безтілесний глядач, однак тепер запрагнув визначити своє ставлення до нього, промовити своїм розумом до суворих людей, які щодня провадили бесіди на площах. І я сказав собі: «Це не сон, бо як інакше я можу довести реальність того, іншого життя в будинку з каменю і цегли на південь від похмурого болота і кладовища на низькому пагорбі, де щоночі у моє вікно зазирає Полярна зоря?»
Одного дня, слухаючи бесіду на площі з багатьма статуями, я відчув зміну; я усвідомив, що нарешті набув плоті. Я не був чужинцем на вулицях Олейто, що лежить на плато Саркіс, між вершинами Нотон і Кадітонек. Говорив мій друг Алос, і його промова гріла мені душу, бо то була промова справжнього чоловіка і патріота. Тої ночі прийшли погані новини про падіння Дайкоса і про наближення інутів, цих злісних низькорослих жовтолицих демонів, які п’ять років тому прийшли із незнаного Заходу терзати кордони нашого королівства та облягати наші міста. Зайнявши фортеці біля підніжжя гір, вони звернули свої погляди на плато, хоч кожен громадянин міста і ладен був битися з ними за десятьох. Але ті істоти були могутні у воєнному мистецтві і не знали жодних правил честі, які стримували від безпощадної різанини нас, високих сірооких людей Ломара.
Мій друг Алос командував усіма військами на плато, і він був останньою надією нашої країни. Тож він говорив про небезпеки, на які доведеться наразитися, і закликав чоловіків Олейто, найхоробріших з-поміж ломарійців, підтримати традиції своїх предків, які, тікаючи від льодовика, що все наближався, мігрували на південь від Зобни (як і наші нащадки будуть змушені одного дня тікати із земель Ломара), і доблесно та переможно відкинули волохатих, довгоруких канібалів ґнофкегів, що стали на їхньому шляху. Мені Алос заборонив брати участь у воєнних діях, бо я був слабосилий і часто вмлівав від фізичних чи нервових перевантажень. Проте зір мій був найгостріший у місті, незважаючи на багато годин, які я щодня проводив за вивченням Пнакотикських манускриптів і мудрості Зобнарських Отців, отож мій друг, не бажаючи моєї неминучої загибелі в сутичці, поклав на мене найважливіший обов’язок. Він послав мене на вартову вежу Тапнен — щоб я був очима нашої армії. Якби інути спробували дістатися до цитаделі через вузький прохід за вершиною Нотон і захопити гарнізон зненацька, я мав розпалити сигнальне вогнище, що попередило б солдатів і врятувало місто від катастрофи.
Я сам піднявся на вежу, бо кожен повносилий чоловік був потрібен в улоговині знизу. Мій розум був хворобливо збуджений від захвату і втоми, бо я не спав уже багато днів, та намір мій був твердий, бо я любив мою рідну землю Ломар і мармурове місто Олейто, що лежить між вершинами Нотон і Кадітонек.
Але щойно я опинився у кімнатці на вершині вежі, як побачив рогатий надщерблений місяць, червоний і зловісний, що сяяв крізь хмару випарів, які нависали над далекою долиною Баноф. А крізь отвір у стелі блідо мерехтіла Полярна зоря, тремтячи, мов жива, і хитро мружачись, як демон-спокусник. Здавалося, її дух шепоче злі поради, заколисуючи мене зрадницькою дрімотою і проклятими ритмічними обіцянками, які вона повторює знову і знову: