Марно я опирався дрімоті, шукаючи якогось зв’язку між цими дивними словами і потаємними знаннями про небеса, які я здобув у Пнакотикських манускриптах. Голова моя налилася свинцем і, хитаючись, упала на груди, а коли я наступного разу розплющив очі, то вже бачив сон — той, де Полярна зоря щириться до мене крізь вікно, з-над дерев, що колихаються на сонному болоті. А я все ще спав.
Я іноді розпачливо кричав від сорому і відчаю, благаючи істот з мого сну розбудити мене, перш ніж інути дістануться проходу під вершиною Нотон і зненацька захоплять цитадель, але ці істоти — демони, вони сміються з мене і кажуть, що я просто марю. Вони насміхаються з мене, доки я сплю, доки приземкуваті жовтолиці вороги тихцем крадуться повз нас. Я не впорався зі службою і зрадив мармурове місто Олейто; я підвів свого Алоса, мого друга і командира. І знову й знову ці примари з моїх снів насміхаються з мене. Вони кажуть, що немає краю Ломар, крім як у моїх ноктюрнальних видіннях; що в тих краях, де Полярна зоря сяє високо, а червоний Альдебаран повзе над самим горизонтом, уже тисячі років немає нічого, крім криги і снігу, і ніколи ще люди, окрім приземкуватих жовтолицих істот, не виживали на тому холоді — їх же вони називають ескімосами.
І доки я пишу в агонії провини, одержимий думкою про порятунок міста, загроза якому щосекунди зростає, марно силкуючись відігнати геть цей неприродний сон про дім із каменю й цегли на південь від зловісного болота і кладовища на невисокому пагорбі, Полярна зоря, лиха і зловісна, косує на мене зі свого чорного сховку, відразливо підморгуючи, як божевільне недремне око, яке намагається передати загадкове повідомлення, але не може пригадати нічого, окрім того, що мало щось передати.
За стіною сну
Перші ластівки сну вже спадають на мене[13].
Я часто думаю про те, чи більшість людства хоч іноді спиняється для того, щоб замислитись над колосальним значенням снів і потаємним світом, до якого вони належать. Хоч більшість наших нічних видінь, гадаю, є лише блідими і фантастичними відображеннями життєвого досвіду — хай скільки б суперечив цьому Фройд зі своїм незрілим символізмом, — та серед них усе одно є відголоски, які завдяки своєму потойбічному, неземному характеру не допускають звичних інтерпретацій, а їх неясний, але захопливий і тривожний вплив дає можливість бодай на мить зазирнути у сферу ментального існування, не менш важливого, аніж реальне життя, хоч і відділене від нього непроникним бар’єром. Мій власний досвід не дозволяє мені ставити під сумнів те, що людина, втративши у сні свою земну свідомість, напевне перебуває в іншому, безтілесному житті протилежної природи, аніж знане нами, і про яке після пробудження зостаються лише найтонші, найкрихкіші спогади. Із цих розмитих і фрагментарних спогадів ми можемо багато чого припускати, але мало що довести. Ми можемо здогадуватися, що у світі снів матерія і життя, наскільки ми знаємо їх на землі, необов’язково незмінні, що час і простір існують інакше, ніж ми сприймаємо їх наяву. Іноді я вірю, що це менш матеріальне життя водночас є правдивішим і що, власне, наша марнотна присутність на землі є другорядним, якщо не геть випадковим феноменом.
Це почалося ще з моїх сповнених подібними розмислами юнацьких фантазій, коли одного дня зими 1900–1901 року до психіатричної клініки штату, де я тоді був інтерном, привезли чоловіка, історія якого звідтоді невідступно переслідувала мене. Його ім’я, якщо вірити записам, було Джо Слейтер чи то Следер, і виглядав він як типовий мешканець району Кетскільських гір; один із тих дивних відразливих нащадків примітивних колоніальних селян, ізоляція яких протягом майже трьох століть у гірських оплотах з їх мало відвідуваними поселеннями спричинилася до свого роду варварської деградації, на противагу успіхам їхніх значно краще розселених у залюднених регіонах побратимів. Серед цього дивного народу, що цілковито співвідносився із занепалими представниками «білих покидьків» Півдня, законів і моралі не існувало, а їхній розумовий рівень був, думаю, значно нижчим, ніж у будь-кого із корінних американців.
Коли я вперше його побачив, Джо Слейтер, якого під пильним наглядом чотирьох полісменів штату доправили до закладу і описали як надзвичайно небезпечну особу, поки не виявляв жодних ознак якихось загрозливих схильностей. Високий і дуже м’язистий, він мав, утім, недоладну зовнішність сумирного ідіота через бліду, сонну блакить своїх маленьких водянистих очей, кошлатість і занедбаність неторканої лезом жовтої щетини на підборідді і байдужу розслабленість нижньої губи. Ми не знали його віку, бо серед подібних до нього людей не ведуться родинні записи і не зберігаються постійні сімейні зв’язки, але за залисинами на голові і занедбаним станом зубів головний хірург визначив, що йому приблизно сорок років.