Кажу ж, я бачив цю картину на власні очі, а в моїй свідомості відлунювала блюзнірська розкіш какофонії, що її доповнювала. Це було ґвалтовне звершення всього жаху, який це мертве місто розбурхало у моїй душі, і, забувши про прохання старого мовчати, я закричав, і продовжував кричати, неспроможний опанувати себе, аж, здавалося, почали дрижати стіни довкола мене.
Коли згасла зірниця, я побачив, що й господаря також б’ють дрижаки; вираз невимовного жаху змішався на його обличчі з кривим вишкіром гніву, викликаного моїми криками. Він похитнувся, вчепився рукою у штору, як я допіру, і несамовито закрутив головою, ніби загнаний у пастку звір. Бог свідок, у нього були на те причини, бо коли відлуння моїх криків стихло, почувся новий звук, такий моторошно зрозумілий, що тільки отупіння почуттів зберегло мене при здоровому глузді. То було рівномірне, тихе поскрипування сходів за замкненими дверима, ніби ними підіймалася юрба босих або взутих у мокасини ніг; потім почувся обережний скрип засува, що поблискував у тьмяному світлі свічок. Тоді старий вхопив мене за руку і, бризкаючи слиною, прохрипів, похитуючись і чіпляючись за жовті штори:
— Повня — будь прокляти… ти… ти, верескливий пес — ти прикликав їх, і вони прийшли за мною! Ноги у мокасинах… мерці… Думайте, що хочете, ви, червонолиці демони, але я не труїв ваш ром!.. Чи ж я не беріг вашу пропасну магію?!.. Самі до смерті повпивались, будьте прокляті, не смійте винуватити сквайра — ідіть геть! Лишіть того засува — я тут не для вас!
І одразу двері струснули три повільні чіткі удари, а на губах божевільного чаклуна виступила біла піна. Його переляк, обернувшись безмежним відчаєм, поступився місцем новому спалаху гніву, спрямованому на мене; він ступив крок до столу, на край якого я спирався. Штора, яку він досі стискав у правій руці, поки лівою тягнувся до мене, натяглася і зрештою обірвалася разом із кронштейном, впустивши в кімнату потоки повні, яку звіщала зірниця на небі. У тих зеленавих променях зблідло світло свічок і в кімнаті стали помітні нові ознаки розрухи, з її мускусним запахом, поточеними червою панелями, трухлявою підлогою, забитим коминком, розхитаними меблями і понищеними портьєрами. Не уникнув їх і старий, який чи то під впливом цих променів, чи то через переляк і шаленство зморщився і почорнів, наближаючись і простягаючи до мене свої хижі пазурі. Лише його очі не змінились, вони сяяли то яскравіше, що більше морщилось і чорніло його обличчя.
Стукіт повторився ще наполегливіше, у ньому зазвучали металеві нотки. Чорна потвора переді мною стала лише головою з очима, яка безсило намагалася просунутись у мій бік зогнилою підлогою, час від часу плюючись у безсмертній злобі. Швидкі і різкі удари струснули трухляві двері, і я побачив блиск томагавка, що розламував ветхі дошки. Я не міг навіть зворухнутися, лише очманіло дивився, як двері розлітаються на тріски, впускаючи страхітливий, безформний потік чорнильної речовини, повної жахливих осяйних очей. Рідина швидко розливалась, як потік нафти, проламуючи прогнилі перегородки, перекидаючи стільці на своєму шляху, нарешті вдарилась об стіл і розлилась кімнатою аж до місця, де почорніла голова ще досі витріщалась на мене своїми очима. Потік зімкнувся над цією головою, повністю її поглинувши, і наступної ж миті почав спадати, забравши свою здобич, але не торкнувшись мене, плинучи назад крізь чорні двері і вниз невидимими сходами, які знову почали скрипіти.
Тоді підлога не витримала, і я, задихаючись від павутиння і напівживий від жаху, провалився у темну кімнату внизу. Зеленавий місяць, що сяяв крізь розбиті вікна, освітлював напіввідчинені двері передпокою, і я, вивільнившись з-під потрощеної стелі і підвівшись із всіяної тиньком підлоги, побачив, як повз мене пропливає жахливий потік чорноти, сяючи тисячами очей. Він шукав двері у підвал, а, знайшовши, зник усередині. Я ж відчув, що підлогу піді мною ось-ось спіткає доля верхньої кімнати, і тут наді мною почувся тріск і щось гупнуло біля західного вікна — ймовірно, залишки даху. Струсивши із себе уламки, я кинувся крізь передпокій до парадних дверей і, не спромігшись їх відчинити, вхопив стілець, вибив вікно і притьмом вискочив на занедбаний газон, де місячне світло танцювало на травах і бур’янах з добрий ярд заввишки. Стіна була високою, а ворота — замкненими, але зсунувши докупи ящики, які валялися у кутку, я зміг вилізти нагору, вхопившись за кам’яну урну, що увінчувала наріжний стовп.