Нарешті настала весняна відлига і були старанно підготовані могили для дев’яти жертв похмурого женця, які чекали свого часу у склепі. Бірч, хоча й не терпів усі ці перенесення і закопування, одного похмурого квітневого ранку все-таки взявся до роботи, але, перевізши на місце вічного спочинку тільки одну домовину, ще до полудня облишив це діло, оскільки його кінь дратувався на сильній зливі. У цій домовині Даріус Пек, дев’яностолітній старий, могила якого була недалеко від склепу. Бірч вирішив, що наступного дня він почне зі старого Метью Феннера, оскільки його могила теж була поблизу; насправді ж він відклав роботу аж на три дні, повернувшись до своїх обов’язків лише 15 числа, у Страсну п’ятницю. Байдужий до забобонів, він зовсім не зважав на дату, хоча звідтоді відмовлявся братися за будь-що важливе у той доленосний шостий день тижня. Безсумнівно, події того вечора неабияк змінили Джорджа Бірча.
Отже, після обіду у п’ятницю 15 квітня Бірч з конем і возом вирушив до склепу, щоб перевезти тіло Метью Феннера. Він і сам визнавав, що не був цілком тверезим, хоча тоді він ще так несамовито не пиячив, як пізніше, намагаючись позбутися спогадів. Він просто був напідпитку і правив достатньо недбало, щоб розізлити свою норовисту коняку, яка дорогою до склепу не раз іржала, била копитом і крутила головою, зовсім як минулого разу, коли її дратував дощ. День був ясний, але здіймався сильний вітер, і Бірч був радий дістатися до сховку, відімкнувши двері і увійшовши до підземелля у схилі пагорба. Декого, може, і не втішила б ця сира, смердюча камера з вісьмома недбало складеними трунами, але Бірчу до того було байдуже, все, чим він переймався, — це щоб збігалася кількість трун і могил. Він не забув скандалу, який здійняли родичі Ганни Бікзбі, які, переселившись до міста, захотіли перенести її тіло на міський цвинтар, але під її надгробком знайшли домовину судді Кепвела.
Світло було тьмаве, але у Бірча був чудовий зір, тож він не взяв помилково труну Асафа Соєра, хоч вони і були схожі. Насправді, він зробив ту домовину для Метью Феннера, але зрештою забракував її як надто вже неоковирну і неміцну, коли у ньому здійнялась дивна хвиля сентиментальності від згадки про доброту і щедрість, яку маленький дідок виявив до нього, коли Бірч збанкрутував п’ять років тому. До труни Мета він доклав усю майстерність, на яку лише спромігся, але, як людина корислива, приберіг бракований виріб і збув його родичам Асафа Соєра після його смерті від згубної лихоманки. Соєра в селі не любили, багато оповідали про його майже нелюдську мстивість і чіпку пам’ять на образи — як справжні, так і надумані. Тож Бірч без жодних докорів сумління віддав для нього недбало збиту труну, яку оце відштовхнув у пошуках домовини Феннера.
Щойно він побачив труну старого Мета, як порив вітру зачинив двері, залишивши його у мороці навіть глибшому, ніж раніше. Крізь маленьке віконце над дверима проникало хіба зовсім слабеньке світло, а вентиляційний отвір у стелі взагалі залишався темним, тож Бірчу зоставалось хіба що чортихатися, навпомацки просуваючись поміж довгими ящиками до дверей. У цих поховальних сутінках він торсав іржаву ручку, штовхав залізні стулки і все дивувався, чому це масивні двері раптом стали такими непіддатливими. А ще у цих сутінках він почав усвідомлювати, що трапилось, і заволав так, ніби кінь знадвору міг зробити щось більше, ніж зловтішно заіржати у відповідь. Давно не змащений замок, очевидно, зламався, залишивши недоладного грабаря жертвою його власного недогляду у пастці підземелля.
Мабуть, це сталося десь о пів на четверту. Бірч, зі своїм флегматичним темпераментом і практичним складом розуму, не довго кричав, а вирушив на пошуки інструментів, які, наскільки він пригадував, бачив у кутку склепу. Сумніваюся, що його взагалі охопив бодай найменший переляк від фатальності ситуації, але сам факт мимовільного ув’язнення настільки далеко від звичних людських шляхів виявився достатнім, щоб сильно його розізлити. Цьогоденна робота була перервана, і якщо випадок не приведе сюди якогось заблукалого перехожого, він може залишитись тут на цілу ніч чи й на довше. Бірч таки знайшов інструменти, взяв молоток і зубило і, переступаючи через домовини, повернувся до дверей. Сморід почав ставати нестерпним, але, працюючи навпомацки над важким, поїденим іржею замком, він не зважав за роботою на такі дрібниці. Він багато віддав би за ліхтар чи навіть недогарок свічки, але й без цього він робив усе, що міг.