Выбрать главу

Коли тієї ночі доктор Девіс пішов від Бірча, він узяв ліхтар і вирушив до старого склепу. Місяць осявав розкидані уламки цегли і пошкоджену стіну, а замок на великих дверях легко відчинився від першого ж дотику. Загартований практикою у прозекторних, лікар увійшов і роззирнувся, притлумлюючи душевну і тілесну нудоту, яку викликав тутешній запах і все, що було у полі зору. Раптом він гучно крикнув, а перегодя судомно зітхнув, і це зітхання прозвучало страшніше за крик. Тоді він побіг назад до сторожки і, знехтувавши всіма лікарськими правилами, розбудив і струснув пацієнта, шепочучи йому одну за одною фрази, які, немов шипіння купоросу, пропікали вуха бідолахи.

— То була труна Асафа, Бірч, я так і думав! Я пізнав його зуби — на верхній щелепі бракує передніх. Ніколи, Богом прошу, не показуй тих ран! Тіло майже зовсім зогнило, але я ніколи раніше не бачив такого мстивого виразу на обличчі — на тому, що колись було обличчям… Ти ж знаєш, який він був мстивий, як він знищив старого Реймонда через тридцять років після їхньої суперечки про межу, як він копнув цуцика, який гавкнув на нього ще минулого серпня… Він — втілення самого диявола, Бірч, і його принцип «око за око» міг би дати фору самій Бабусі Смерті. Господи, яка лють! Я б не хотів, щоб він скерував її проти мене!

Нащо ти це зробив, Бірч? Він був мерзотою, і я тебе не звинувачую, що ти підсунув йому якусь негодящу труну, але, курва, ти завжди заходив занадто далеко! Непогано буває іноді на чомусь зекономити, але ж ти знав, яким маленьким був старий Феннер!

Мені ця картина не вийде з голови до кінця життя. Ти, мабуть, сильно відбивався, бо труна Асафа лежала на підлозі. Його голова відлетіла, і довкола був страшний безлад. Я багато бачив і раніше, але це було занадто. Око за око! Матір Божа, Бірч, ти отримав по заслузі. Мене й від вигляду черепа Асафа знудило, але дещо було ще гірше — ті щиколотки, які ти йому відрубав, аби втиснути його тіло у браковану труну Мета Феннера!

Холод

То ви хочете знати, чому я боюся студених протягів, чому на порозі холодної кімнати здригаюсь сильніше, ніж інші, чому мені стає зле, коли вечірня прохолода пробивається крізь тепло осіннього дня? Кажуть, я реагую на холод так, як дехто реагує на неприємний запах, і я останній, хто буде це заперечувати. Краще я розповім вам про найжахливішу річ, яка будь-коли зі мною траплялася, і залишу на ваш розсуд, наскільки це може бути виправданням моїм дивацтвам.

Хибно вважати, що жах неминуче асоціюється із темрявою, мовчанням і самотністю. Я зіткнувся з ним у сяйві пообіднього сонця, у гаморі мегаполіса, посеред дешевенького, забитого людьми пансіону поруч із простуватою хазяйкою і двома кремезними хлопцями. Навесні 1923 року я отримав паскудну і низькооплачувану роботу в одному з журналів Нью-Йорка; не маючи змоги платити за пристойне житло, я одну за одною обходив дешеві нічліжки, шукаючи кімнату, в якій би поєднувалися відносна чистота, пристойне умеблювання і прийнятна ціна. Скоро з’ясувалося, що доведеться вибирати менше зло з кількох, але через деякий час я натрапив на будинок на Західній Чотирнадцятій вулиці, який викликав у мене дещо меншу огиду, аніж інші.

То була чотириповерхова садиба з пісковику, збудована десь наприкінці сорокових, прикрашена різьбою і мармуром, які єдині, збляклі і вкриті брудом, нагадували про колишню велич і розкіш. У великих і просторих кімнатах з жахливими шпалерами на стінах і безглуздими фігурними гіпсовими карнизами навіки оселилася гидотна затхлість, до якої домішувався кухонний чад; але підлога була чиста, постільну білизну міняли регулярно, а в крані достатньо часто була гаряча вода, тож я вирішив, що це цілком прийнятне місце, щоб перебути тут деякий час, доки я знову стану на ноги.

Хазяйка, неохайна іспанка на ім’я Ерреро, із волосяною порослю на обличчі, не докучала мені плітками чи докорами через електричне світло, яке допізна горіло у моїй кімнаті на третьому поверсі; таких мовчазних і нетовариських сусідів, як у мене, можна було лише бажати, більшість із них були не обтяжені освітою та вихованням іспанці. Єдине, що дратувало, — це постійний шум автомобілів на вулиці під моїм вікном.

Я прожив там уже майже три тижні, коли трапився перший дивний випадок. Одного вечора, близько восьмої, я почув звук крапель, і водночас мені здалося, що я до того ж вже деякий час відчуваю виразний запах аміаку. Роззирнувшись, я побачив, що в кутку з боку вулиці відвологла і набухла стеля. Намагаючись відразу вирішити проблему, я спустився на перший поверх і все розповів хазяйці, вона ж запевнила, що все швиденько владнає.