Поступово в його квартирі почала згущуватись панічна атмосфера. Увесь будинок — я вже казав про це — відгонив затхлістю, але запах у його кімнаті був незмірно гірший, попри всі прянощі і фіміами, попри різкий сморід хімікатів для ванн, які тепер доктор приймав постійно, навідріз відмовляючись від сторонньої допомоги. Я подумав, що вся річ у його недузі, і здригнувся від думки про те, що це може бути за хвороба. Зустрічаючись із ним, пані Ерреро хрестилася і цілковито віддала його під мою опіку; вона навіть заборонила Естебану виконувати доручення хворого. Коли я запропонував Муньйозу звернутися до інших лікарів, він просто оскаженів, і лише згадка про те, що йому не можна хвилюватись, змогла погамувати його шал. Вочевидь, він боявся згубного впливу сильних емоцій, хоча, замість слабшати, його воля і енергія тільки міцнішали, тож він відкидав навіть думку про постільний режим. Апатія перших днів загострення хвороби поступилася місцем скаженій цілеспрямованості — здавалося, він збирався стати на герць із самим демоном смерті, навіть якщо цей правічний ворог і схопить його за горло. Тепер він зовсім відкинув потребу їсти, якої раніше дотримувався ніби простої формальності; лише сила розуму утримувала його від цілковитої катастрофи.
У нього з’явилась звичка писати якісь довгі послання, які він дбайливо запечатував і вручав мені із вказівкою переслати їх після його смерті певним особам — головно до Іст-Індії, але серед адресатів трапився і один блискучий французький лікар, якого всі вважали давно померлим і про якого пошепки розповідали найнеймовірніші речі. Коли сталося те, що сталося, я, не розпечатуючи, спалив усі конверти. Риси і голос лікаря стали просто жахливими, а його товариство майже нестерпним. Одного вересневого дня електромонтер, який прийшов до лікаря, щоб відремонтувати його настільну лампу, випадково глянув на хазяїна і впав на підлогу в нападі епілепсії. Лікар швидко привів його до тями, хоча й намагався більше не потрапляти йому на очі. Той чоловік, за його словами, пройшовши крізь усі жахи Великої війни, жодного разу не відчував такого переляку, як зараз.
Тоді, в середині жовтня, з моторошною раптовістю на нас упав найбільший з усіх жахів. Якось увечері близько одинадцятої вийшла з ладу помпа холодильної апаратури, тож десь о третій ночі процес аміачного охолодження припинився. Доктор Муньйоз покликав мене, тупаючи ногами по підлозі, і поки я безнадійно силувався полагодити апарат, хазяїн тим часом сипав прокльони голосом настільки мертвим і порожнім, що мені годі його описати. Втім, мої дилетантські спроби були марними, а коли я привів механіка із сусіднього гаража, що працював цілодобово, то виявилося, що до ранку нічого зробити не можна, бо потрібен новий поршень. Лють і жах вмирущого відлюдька вихлюпувалися у ньому через край і, здавалося, ось-ось зруйнують його понищене тіло; аж тут лікар судомно притис руки до очей і кинувся у ванну. До кімнати він повернувся із туго забинтованою головою і більше я ніколи не бачив його очей.
У кімнаті ставало помітно тепліше, і близько п’ятої ранку доктор пішов у ванну, наказавши принести йому увесь лід, який я зможу дістати у цілодобових аптеках і кафетеріях. Щоразу, коли я повертався зі своїх не завжди вдалих походів і клав усе те, що зміг роздобути, перед замкненими дверима ванної кімнати, я чув неперервний плюскіт води і грубий голос, який наказував: «Більше! Більше!» Нарешті зазорів теплий день, і одна за одною почали відчинятися крамниці. Я попросив Естебана або допомогти дістати кригу, доки я шукатиму поршень до помпи, або замовити поршень, доки я носитиму лід, але, напучуваний матір’ю, він навідріз відмовився.
Нарешті я найняв якогось замурзаного волоцюгу, якого надибав на розі Восьмої авеню, щоб він забезпечував пацієнта льодом з маленького магазинчика, де я й давав йому вказівки, а сам кинувся на пошуки помпового поршня і робітника, здатного його встановити. Але справа виявилася геть не простою, і я лютував так само несамовито, як і самітник, коли година за годиною минали у веремії марних телефонних розмов, виснажливої біганини туди-сюди і поїздок на метро і машиною. Близько полудня я знайшов-таки фірму, готову виконати замовлення, щоправда, далеко — у середмісті, і десь о пів на другу повернувся додому з необхідним обладнанням і двома міцними тямущими механіками. Я зробив усе можливе і сподівався, що встиг.