Проте чорний жах випередив мене. У будинку панувало страшенне сум’яття, і серед перешіптування нажаханих голосів я почув глибокий чоловічий бас, що читав молитву. У повітрі повис огидний сморід, і, перебираючи намистинки чоток, один із мешканців сказав, що запах виходить з-під замкнених дверей доктора. Волоцюга, якого я найняв, утік, репетуючи мов навіжений, після того як приніс кригу вдруге; здається, він став жертвою власної цікавості. Він, звісно, не міг замкнути за собою дверей, а все ж зараз вони були замкнені, замкнені зсередини. Звідти не долинало жодного звуку, окрім важкого крапотіння.
Швидко перемовившись із пані Ерреро і робітниками, притлумивши страх, що гніздився у глибинах моєї душі, я вирішив вибити двері; але хазяйка зуміла повернути ключ ззовні, скориставшись якимось хитромудрим дротяним пристроєм. Ми завбачливо прочинили двері усіх інших кімнат на цьому поверсі і розчахнули навстіж усі вікна. Тоді, прикривши носи хустинками, ми, ледь стримуючи тремтіння, зайшли до проклятої кімнати, крізь південні вікна якої лилися сонячні промені раннього пообіддя.
Від прочинених дверей ванної кімнати до дверей у передпокій тягнувся якийсь темний слизуватий слід, а звідти — до письмового столу, на якому зібралась огидна на вигляд калюжка. Поряд з калюжкою лежав шматок паперу з жахливими, ніби писаними наосліп карлючками, загиджений тими самими лапами, які вивели прощальні слова. Далі слід вів до кушетки, де й обривався.
Що було на тому дивані, я не можу і не смію казати. Але можу переповісти те, що розібрав на тому огидному клапті паперу, перш ніж дістав сірника і спалив його; що я, нажаханий, вчитав на ньому, доки господиня і двоє механіків стрімголов летіли з цього пекельного місця, щоб дати безладні пояснення у найближчому поліцейському відділку. У яскравому світлі сонця, у шумі авто і вантажівок, що здіймався над переповненою Чотирнадцятою вулицею, жахливі слова здавалися неймовірними, але зізнаюсь, що тоді я їм повірив. Чи вірю я їм зараз — щиро кажучи, не знаю. Є речі, про які краще не думати, і все, що я можу сьогодні сказати напевно, це те, що я ненавиджу запах аміаку і майже непритомнію від раптового подуву холодного повітря.
«Кінець — промовляли жахливі карлючки, — вже тут. Немає криги — чоловік глянув на мене і втік. Щохвилини теплішає, і тканини не витримують. Гадаю, ти пам’ятаєш те, що я казав про силу волі, нервову активність і збереження тіла після відмови органів. Гарна була теорія, але не до кінця. Відбувається поступовий розклад, якого я не передбачив. Доктор Торрес зрозумів це і вмер від потрясіння. Він не міг витримати того, що мав зробити, — помістити мене у темне місце і, згідно з листом, доглянути і виходити. Але органи не запрацювали знову. Він зробив це моїм способом — консервацією, тож знайте, що я помер ще вісімнадцять років тому».