Цієї миті хвилі думок різко урвалися, а бліді очі сновиди — чи, доречніше сказати, мерця? — оскліли, ніби у риби. У заціпенінні я підійшов до кушетки і помацав його зап’ястя, вже холодне і заклякле. Пульсу не було. Воскові щоки знову поблідли, а товсті губи ослабли і привідкрилися, оголюючи гнилі ікла дегенерата Джо Слейтера. Я здригнувся, накинув простирадло на моторошне обличчя і розбудив санітара. Тоді я вийшов з палати і мовчки пішов до своєї кімнати. У мене виникло несвідоме бажання одразу ж провалитися в сон, видінь якого я не зможу згадати.
Кульмінація? Який сухий науковий опис міг би похвалитися таким риторичним ефектом? Я лише записав деякі факти, які видаються мені вартими уваги, і дозволяю вам зіставляти їх на власний розсуд. Як я уже казав, головний лікар, доктор Фентон, заперечує реальність усього, про що я оповів. Він стверджує, що мою психіку надламав нервовий зрив, і я вкрай потребую тривалої оплачуваної відпустки, яку він мені одразу ж і надав. Він присягався своєю професійною честю, що Джо Слейтер був лише обмеженим параноїком, фантастичні візії якого, скоріш за все, походили з прадідівських байок, які побутують навіть у найбільш занепалих громадах. Він намагався переконати мене в цьому — а все ж я не можу забути того, що бачив на небі після смерті Слейтера. Ви можете вважати мене упередженим свідком, тож цей останній доказ, який, можливо, послугує очікуваною вами кульмінацією, має навести інше перо. Я процитую запис про появу зірки Нова Персея, стенографований зі звіту видатного авторитета в галузі астрономії професора Ґарретта П. Сервісса:
«22 лютого 1901 року доктором Андерсоном з Единбурґа недалеко від Альґола була відкрита нова дивовижна зірка. У тому місці раніше не спостерігалося жодних зірок. Упродовж двадцяти чотирьох годин чужинка стала такою яскравою, що затьмарила Капеллу. За наступні два тижні вона помітно потьмяніла, а ще за кілька місяців стала ледве видима неозброєним оком».
Пам’ять
У долині Ніса проклятий старий місяць сяє тонким серпиком, крутими рогами торуючи шлях для своїх променів крізь листяну ковдру величного упас-дерева[14]. В глибині долини, куди не проникає світло, життя надійно приховане від стороннього погляду. Густа рослинність вкриває схили, похмурі лози і в’юнкі рослини обплітають руїни палаців, зламані колони і дивні моноліти, стеляться мармуровими доріжками, викладеними руками давніх майстрів. Поміж деревами-гігантами в обвалених двориках стрибають маленькі мавпочки, а з глибоких скарбниць виповзають отруйні змії та лускаті істоти, яким немає назви.
Величезні камінні брили покояться під ковдрами з темного моху — могутні були ті стіни, з яких вони падали. Будівничі зводили їх на віки, і, направду, вони досі ще служать шляхетній меті, бо під ними сіра жаба облаштувала собі притулок.
На самому дні долини тече річка Дина, води якої масні і повні намулу. Вона зринає з таємних джерел і тече до глибоких підземних ґротів, і навіть Демон Долини не знає ні того, чому її води такі червоні, ані куди вона їх несе.
Якось Джин, що мешкає у місячному промені, звернувся до Демона Долини, кажучи: «Я вже старий і багато чого не пам’ятаю. Повідай мені звершення, подобу й імена тих, що звели ці камінні споруди». І Демон відповів: «Я — пам’ять, я мудрий таємним знанням минулого, але і я постарів. Вони були як води річки Дини, яких не збагнути. Їхніх звершень я не пригадую, бо вони тривали лише мить. Їхню подобу я ледве чи пам’ятаю, здається, вони були схожі на тих маленьких мавпочок серед дерев. Та їхнє ім’я закарбувалося в моїй пам’яті назавжди, бо воно суголосне назві річки. Ті створіння минулого називались Людина».
14
Упас-дерево (Antiaris toxicaria) — один з видів анчара (Antiaris), містить отруйні алкалоїди. Тубільці користувалися соком упас-дерева для отруєння стріл.