Вдача Старого Вар’ята була така ж дивакувата, як і його зовнішність. Зазвичай він поводився, як волоцюга — готовий до будь-якої роботи за п’ятак або порцію віскі чи гашишу, але час од часу він демонстрував риси характеру, за які й отримав таке прізвисько. Тоді він намагався випростатися, і в його запалих очах загорався дивний вогонь. Манери набували незвичної ґрації, ба навіть гідності, і захмелені пияки навколо відчували якусь його вищість — щось, що віднаджувало їх штурхати і копати нещасного. В такі моменти він вражав сардонічним, уїдливим сарказмом і робив зауваження, які шіхенська публіка вважала геть дурнуватими. Проте ці напади скоро минали, і Старий Вар’ят знову повертався до безкінечного драяння підлоги і чищення плювальниць. Він був би ідеальним рабом цього закладу, якби не одна річ — його поведінка у ті моменти, коли молоді чоловіки вперше прикладалися до склянки. Тоді старий підводився з підлоги, розлючений і роздратований, бурмочучи погрози і попередження і намагаючись відрадити новачків від їхнього наміру «пізнати життя у всій красі». Він бризкав слиною і кипів від злості, сипав красномовними застереженнями і химерними прокльонами, запалений лютим шалом, який змусив здригнутися не одного сп’янілого наркомана у залюдненій кімнаті. Та через деякий час його виснажений алкоголем мозок відволікався від об’єкта, і він з дурнуватою посмішкою повертався до своєї швабри або ганчірки.
Думаю, що завсідники закладу Шіхена ніколи не забудуть той день, коли туди прийшов молодий Альфред Тревер. Він був справжньою «знахідкою» — маєтний запальний юнак, який пускався берега у всьому, за що брався, — принаймні, такий був вердикт Ріта Шульца, управителя Шіхена, який натрапив на парубка у коледжі Лоуренса, що в невеличкому містечку Еплтон у штаті Вісконсин. Батьків Тревера знав чи не весь Еплтон. Його батько, Карл Тревер, був юристом і громадським діячем, а мати зажила гучної слави як поетка під своїм дівочим прізвищем Елеонора Вінґ. Сам Альфред був науковцем і відомим поетом, хоч і вирізнявся нестерпною інфантильною безвідповідальністю, яка перетворила його на ідеальну жертву шіхенського завідувача. Він був білявий, вродливий і розбещений, жвавий і сповнений бажання скуштувати усі принади розпусного життя, про які він читав і чув. У Лоуренсі він відзначився у псевдобратстві «Tappa Tappa Keg»[18], де він був найнесамовитішим і найвеселішим з усіх несамовитих і веселих молодих гультяїв; але студентське вітрогонство його не задовольняло. Він з книжок дізнався про більші пороки, і тепер прагнув пізнати їх безпосередньо. Можливо, його схильність до дикунства спричинювалася якимись утисками, яких він зазнавав удома; адже пані Тревер мала свої причини на те, щоб виховувати свою єдину дитину з усією суворістю. У роки своєї молодості вона повсякчас наражалася на жахіття розпусного життя через того, з ким була певний час заручена.
Юний Ґальпін, принадний наречений, був одним з найвідоміших еплтонських парубків. Вирізняючись неабиякою кмітливістю, він здобув славу в університеті Вісконсина, і у двадцять три роки повернувся до Еплтона, щоб викладати у коледжі Лоуренса і одягти каблучку на палець найпишнішої міської красуні. Якийсь час все було добре, ніщо не віщувало біди. Погані звички, які багато років тому зринули з першою склянкою алкоголю під час самотнього блукання лісом, нагадали про себе у молодому професорі, і лише кваплива заява про звільнення врятувала його від огидних звинувачень у травмуванні моральних засад його учнів. Після розриву заручин Ґальпін переїхав на схід, щоб почати нове життя; та невдовзі до Еплтона дійшли чутки про його ганебне звільнення з Нью-Йоркського університету, де він викладав англійську. Тоді Ґальпін присвятив увесь свій час бібліотеці і лекторіям, готуючи видання і промови на різні теми, пов’язані з красним письменством, і повсякчас демонстрував таку геніальність, що публіка була навіть ладна пробачити йому колишні помилки. Його пристрасні лекції на захист Війона, По, Верлена і Оскара Вайлда стосувалися також і його самого[19], і за недовге бабине літо його слави воскресли розмови про його відновлену діяльність у якомусь будинку культури на Парк Авеню. Але тоді він знову зірвався. Цілковита ганьба, порівняно з якою все його минуле було нічим, розбила вщент ілюзії тих, хто повірив у переродження Ґальпіна; молодик змінив ім’я і зник із суспільства. Подекуди пліткарі пов’язували його з таким собі Хапливим Консулом, чия робота з театрами і кінокомпаніями певною мірою привертала увагу через свій науковий розмах і глибину; та Хапливий скоро щез із поля зору, й ім’я Ґальпіна згадували хіба що батьки, щоб лякати ним своїх дітей. Елеонора Вінґ невдовзі вийшла заміж за Карла Тревера, успішного юриста-початківця, а від колишнього кавалера зосталася лише згадка, втілена в ім’я її єдиного сина, а також моральні застороги для цього вродливого і впертого молодика. Зараз же, попри всі ті перестороги, Альфред Тревер сидів у більярдній Шіхена і збирався вперше перехилити склянку.
18
Відома колись банда молодиків, які, не вміючи пити, все одно перебували у постійному запої.
19
Він захищав творчість письменників-алкоголіків під час «сухого закону» — а відтак і себе.