Не сумніваюся, що мій дядько був просто вражений розповіддю скульптора, бо ж які ще думки мали виникнути у нього, враховуючи, що він уже знав те, що йому оповів Леґресс про культ, а тут перед ним був вразливий юнак, якому не лише наснилася фігурка і достоту такі ж ієрогліфи, що були викарбувані на знайденому в болотах ідолі і на ґренландському барельєфі, але який також почув уві сні принаймні три потаємні слова із заклинання, повторюваного ескімоськими дияволопоклонниками і луїзіанськими нелюдами? Природно, що професор Енґелл з притаманною йому ретельністю негайно почав власне розслідування; хоч я й підозрював Вілкокса у якихось опосередкованих зв’язках з культом і в тому, що він вигадав цю низку сновидінь, щоб посилити містифікацію і втягти у неї мого дядька. Звісно, описи сновидінь і зібрані професором вирізки були вагомим доказом, але раціоналізм мого розуму і певна екстравагантність ситуації загалом привели мене до висновку, який я тоді вважав найлогічнішим з можливих. Отож, після повторного ретельного вивчення рукопису і зіставлення теософських і антропологічних суджень з інспекторовим описом культу, я поїхав у Провіденс, щоб зустрітися зі скульптором і, як я вважав, справедливо дорікнути йому за такий нахабний обман поважного літнього вченого.
Вілкокс усе ще мешкав сам у Фльор-де-Ліс на Томас-стріт, у незграбній вікторіанській імітації бретонської архітектури сімнадцятого століття, обтинькований фасад якої стирчав посеред чудових колоніальних будиночків, що тіснилися на давньому пагорбі в густій тіні найпрекраснішої георгіанської дзвіниці Америки. Я застав його у кабінеті за роботою, й кинувши погляд на скульптури, безладно скупчені у кімнаті, зрозумів, що переді мною справжній, непересічний талант. Сподіваюся, через деякий час він буде відомий як один з найславетніших декадентів: бо ж він ліпить з глини, а одного дня вирізьбить і в мармурі ті жахи і фантасмагорії, які Артур Мейчен оживляє у прозі, а Кларк Ештон Сміт втілює у віршах і картинах.
Смаглявий, хворобливий і дещо неохайний на вигляд, він з посмішкою обернувся на мій стук і, не підводячись, поцікавився метою мого візиту. Тоді я розповів йому, хто я, і він виявив певний інтерес, оскільки мій дядько, досліджуючи дивні сни, надміру збурив його цікавість, хоча й ніколи не пояснював мети свого дослідження. Стосовно цього я не примножив його знань, натомість делікатно спробував вивести його на чисту воду. Невдовзі я переконався в його цілковитій щирості, бо про свої сни він оповідав у такій наївній манері, яку неможливо підробити. Ці сни залишили глибокий слід в душі хлопця, значно вплинувши на його творчість: він показав мені огидну статуетку, вигляд якої майже змусив мене здригнутися від усвідомлення її темної сили. Він не міг пригадати, де вперше побачив цю подобизну, окрім навіяного сном барельєфа, обриси якого самі собою формувалися під його руками. Поза сумнівом, то було саме те гігантське створіння, яким він марив у гарячці. Вілкокс справді нічого не знав про таємний культ, хоча наполегливі розпитування мого дядька все ж наводили його на певні здогади, я ж знову намагався збагнути, у який спосіб він міг пережити такі незвичайні враження.
Він переповідав свої сни у надзвичайно поетичній манері, змальовуючи панорами жахаючого безмежжя похмурого грандіозного міста зі слизького зеленого каменю, — його геометрія, зачудовано казав хлопець, геть неправильна, — і змушуючи почути лячні звуки невловимого, напівтелепатичного поклику з глибин: Ктулху фгтагн, Ктулху фхтагн.
Ці слова були частиною того нечестивого ритуального звернення до мертвого Ктулху, що спить у своєму кам’яному склепі в Р’льєху, тож усе це неабияк мене схвилювало, попри мої раціональні переконання. Я хотів вірити у те, що Вілкокс усе ж десь випадково почув про цей культ, а потім просто згубив цей спогад серед купи своїх і без того дивних знань і вигадок. Пізніше, завдяки своїй стійкості, той спогад через сни набув підсвідомого втілення у барельєфі та в жахливій статуетці, яку мені довелося побачити, тож його витівку з моїм дядьком можна було вважати цілком безневинною. Юнак взагалі належав до типу людей, які легко підпадають під впливи і так само легко втрачають самовладання (що мені ніколи не подобалося), але зараз я достатньо опанував своїми емоціями, щоб спокійно визнати і його чесність, і його геніальність. Ми цілком дружньо розійшлися, а наостанок я побажав йому усіляких успіхів, на які заслуговує його талант.