Того ж вечора, після дня квапливої відправки телеграм і залагодження справ, я трохи заспокоївся і сів на потяг до Сан-Франциско. Менш ніж за місяць я був у Данідіні, де, втім, виявив, що ніхто майже нічого не знає про дивних служителів культу, котрі просиджували у старих прибережних тавернах. Портовий набрід був цілком типовим і не привертав особливої уваги; втім, побутував упертий поголос, що ці бруднокровці ходили кудись в глиб суші, коли з віддалених пагорбів долинали удари барабанів і миготіли червоні вогні. В Окленді я дізнався, що Йогансен повернувся із геть посивілим волоссям (яке до того мало солом’яний колір), а після ретельного, хоч і безрезультатного допиту в Сіднеї відразу ж продав свій котедж на Вест-стріт і негайно вирушив з дружиною на батьківщину — до Осло. Про пережиті жахи він розповів своїм друзям не більше, ніж чиновникам із адміралтейства, тож єдине, чим вони могли мені допомогти, — це дати його домашню адресу в Осло.
Опісля я відплив до Сіднея, де поспілкувався з моряками і членами віце-адміралтейської контори, так нічого і не з’ясувавши. На Кільцевому причалі у Сіднейській бухті я побачив «Тривогу», яку на той час уже продали і яка плавала на комерційних рейсах, але її цілком звичайний вигляд не дав мені нічого нового. Страхітлива почвара з головою каракатиці, тілом дракона, перетинчастими крилами, що розкарячилася на вкритому ієрогліфами п’єдесталі, нині зберігалася в музеї у Гайд-парку; я довго і ретельно вивчав її, відзначивши для себе, що це винятково довершений витвір, якому притаманна та сама глибока містичність і жахаюча прадавність, і зроблений він з такого самого незвичного матеріалу, що й статуетка Леґресса. За словами директора музею, цей матеріал виявився для геологів незбагненною загадкою; вони були одностайні у висновку, що на землі не існує подібного цьому каменя. І тут я, здригнувшись, згадав слова старого Кастро, які він сказав Леґрессу про Великих Древніх: «Вони прийшли із зірок і принесли із Собою Свої образи».
Вражений усім цим до глибини душі, я вирішив навідати в Осло помічника капітана Йогансена. Припливши до Лондона, я пересів на судно, що тримало курс на столицю Норвегії, і одного осіннього дня ступив на охайний причал у затінку Еґеберґа. Як з’ясувалося, Йогансен мешкав у Старому місті короля Гарольда Гаардрада, яке зберігало назву Осло впродовж століть, доки більше місто носило назву «Християнія»[16]. Я взяв візника і після короткої подорожі з неабияким тремом у серці постукав у двері ошатного і старого будинку з прикрашеним ліпниною фасадом. Мені відчинила одягнена у чорне засмучена жінка, яка змусила мене заціпеніти, коли відповіла ламаною англійською, що Ґустава Йогансена більше немає.
Його дружина сказала, що після свого повернення він прожив геть недовго, бо те, що трапилося з ним на морі 1925 року, підірвало його здоров’я. Він їй розповів не більше, ніж загалу, але залишив після себе доволі великий рукопис, в якому, за його словами, він висвітлював деякі «технічні питання» і який був написаний англійською, вочевидь, щоб зменшити ризик його випадкового прочитання. Якось, коли він прогулювався вузенькою вуличкою поблизу Ґотенбурзького доку, на нього звалилася підшивка документів, що випала з вікна. Двоє моряків допомогли йому підвестися, але перш ніж приїхала карета швидкої допомоги, він був уже мертвий. Медики не знайшли жодного вірогідного пояснення його смерті, тож списали все на проблеми із серцем і загальне виснаження. Так у моє життя вповз морок, усвідомлення темного жаху, який мене ніколи не покине, аж доки я й сам не піду на спочинок — «випадково» чи будь-яким іншим чином. Переконавши вдову, що я мав безпосередній стосунок до «технічних питань» її чоловіка, і, таким чином, право ознайомитися з рукописом, я забрав записи із собою і прочитав їх на кораблі, що плив до Лондона.
16
ГФЛ тут припускається невеликого анахронізму, оскільки 1925 року, коли відбуваються події твору, столиця Норвегії називалася вже Осло, а Християнія (такою була назва до 1924 року) стала одним з його районів.