Це була проста, невигадлива річ — наївна спроба моряка написати щоденник постфактум — і намагання поденно відтворити ту жахливу останню подорож. Я не можу повторити його слово у слово, зі всією притаманною йому плутаністю і багатослів’ям, але спробую достатньо точно передати його суть, бодай для того, щоб пояснити, чому звичний плюскіт води за бортом став для мене настільки нестерпним, що доводилося затикати вуха ватою.
Дякувати Всевишньому, Йогансен не знав усього, хай навіть він бачив місто і Його, а от я більше ніколи не спатиму спокійно, з думкою про жахіття, котрі, не знаючи кордонів, снують за межами життя у часі і просторі, і про цих нечестивців із прадавніх зірок, котрі сплять під морями, про яких знає і яких пошановує зловісний культ, що прагне звільнити їх у цей світ і готовий до цього, хай лише наступний землетрус знову явить їхнє страхітливе кам’яне місто сонцю і вітрам.
Подорож Йогансена почалася достоту так, як він повідомив про це віце-адміралтейству. «Емма» з вантажем на борту покинула Окленд 20 лютого і відчула на собі всю силу тієї породженої землетрусом стихії, котра, ймовірно, і підняла з морського дна страхіття, що проникли у людські сни. Коли корабель знову ліг на свій курс, 22 березня його перестріла «Тривога», і я зміг відчути всю гіркоту помічника капітана, коли він писав про обстріл і затоплення їхнього корабля. Про зграю послідовників культу на борту «Тривоги» він пише з помітною відразою. У них було щось настільки нестерпно гидотне, що їх знищення здавалося ледь не священним обов’язком, і саме тому Йогансен із неприхованим здивуванням сприйняв звинувачення у надмірній жорстокості, яке проти нього висунули в суді.
Тоді, пливучи вперед на захопленій яхті під командуванням Йогансена, гнані цікавістю чоловіки побачили величезну кам’яну колону, котра здіймалася з морської поверхні, і на 47°9’ південної широти та 123°43’ західної довготи досягли тванистої берегової лінії з обліпленим водоростями, замуленим циклопічним муром, який не міг бути ні чим іншим, аніж втіленням найбільшого земного жаху — страхітливим мертвим містом Р’льєх, збудованим за незміримі епохи до становлення часів титанічними, відразливими сутностями, котрі прибули на землю з темних зірок. Там покоївся великий Ктулху і його орди, поховані у слизьких зелених склепах, котрі нарешті, після незліченних ер та епох, навіювали думки, що жахіттями проникали у сни вразливих і владно закликали вірних, щоб ті збиралися в паломництво задля їхнього звільнення та відновлення. Йогансен нічого цього не знав, і навіть не підозрював, але, їй-богу, невдовзі він побачив вдосталь!
Підозрюю, що над хвилями стриміла лише вершина гори, страхітлива, коронована монолітами твердиня, де й покоївся великий Ктулху. Щоразу, коли я починаю міркувати про ті безміри, що клубочилися там, унизу, наступним моїм помислом стає думка про самогубство. Йогансен і його люди були нажахані космічною величчю цього Вавилона прадавніх демонів, що здіймався перед ними, і, не маючи жодних підказок, все ж здогадувалися, що там не було нічого, що б належало нашій, а чи будь-якій схожій на нашу планеті. Від зеленавих кам’яних блоків, від запаморочливої висоти велетенського різьбленого моноліту та від приголомшливої реалістичності колосальних статуй і барельєфів з огидним зображенням, подібним до знайденого на «Тривозі», віяло жахом, який неможливо описати, і кожна сторінка розповіді помічника капітана дозволяла виразно відчути його страх.
Нічого не знаючи про футуризм, Йогансен, втім, упритул наблизився до його естетики, коли говорив про саме місто. Бо ж замість того, щоб чітко описувати якісь певні камені чи споруди, він обмежився лише загальними враженнями від величезних постатей та кам’яних поверхонь — поверхонь надто грандіозних, щоб виглядати чимось нормальним чи відповідним для нашої планети, що були вкриті жахливими образами та ієрогліфами. Тут я згадав його розповідь про якісь кути, бо у ній висловлюється припущення про дещо, про що Вілкокс оповідав мені з одного зі своїх сновидінь. Він сказав, що геометрія місця, яке йому примарилось, була неправильною, неевклідовою і, вочевидь, належала далеким від наших сферам і вимірам. Тепер же, споглядаючи жахливу реальність, неосвічений моряк відчував те саме.