Йогансен і його люди причалили до глевкого, багнистого узбережжя цього монструозного акрополя і, ослизаючись, видерлися на титанічні химерні блоки, на які ніколи раніше не ступала нога людини. Саме небесне світило виглядало брудним, прозираючи крізь клуби міазмів, що здіймалися з цієї затонулої хиби природи і, звиваючись у повітрі із загрозливим тремтінням, тихцем вповзали в оті божевільно потойбічні висічені в камені зображення, на яких те, що з першого погляду виглядало западинами, з другого перетворювалося на випуклості.
Ще до того, як вони змогли побачити щось конкретніше, аніж просто камінь і пемза, всіх дослідників охопило почуття, подібне до тривоги. Кожен із них радо би втік, якби не страх стати посміховиськом в очах інших, тож вони переважно прикидалися, наче шукають — як виявилося, марно — якийсь невеликий сувенір. Щось, що можна було б забрати із собою.
Португалець на ім’я Родріґез виліз на підніжжя моноліту і гукнув усім, що він щось знайшов. Інші пішли слідом і з цікавістю почали розглядати химерно різьблені двері із тепер уже знайомим барельєфом. За словами Йогансена, то було щось на кшталт величезної брами; завдяки різьбленому одвірку і порогу вони одразу зрозуміли, що то саме двері, хоч і не могли второпати, чи вони розміщені горизонтально, як люк, а чи стоять під кутом, як вхід до підвалу. Як і говорив Вілкокс, геометрія цього місця була геть неправильна. Не можна було бути певним того, що небо і земля розташовувалися горизонтально, оскільки взаємне положення речей одне щодо одного видавалося неймовірно мінливим.
Брайден натиснув на камінь у кількох місцях, але марно. Тоді Донован почав іти вздовж, звертаючи за ріг, натискаючи на кожен фрагмент стіни уздовж свого шляху. Без жодного вагання він видерся на гротескне кам’яне різьблення — так, саме видерся, оскільки, виявляється, та поверхня не була горизонтальною, — і всі лише дивувалися, якими широкими можуть бути двері. Нарешті верхня частина велетенської дверної плити надзвичайно м’яко і повільно подалася всередину; вони побачили, що вона була хитромудро збалансована.
Донован з’їхав чи, радше, спустився вздовж одвірка вниз і приєднався до своїх товаришів, тож вони вже всі разом спостерігали загрозливе відкривання монструозного різьбленого порталу. У цьому фантасмагоричному викривленому просторі він якось неприродно рухався по діагоналі так, що всі закони матерії і перспективи видавалися хибними.
Отвір чорнів пітьмою, здавалося майже відчутною на дотик. Той морок був насправді матеріальним, приховуючи значну частину внутрішніх стін за входом; він ніби дим виривався клубами назовні зі свого ув’язнення, яке тривало цілі епохи, затьмарюючи сонце, що тонуло у повитому чорною паволокою сутінковому небі під лопотіння перетинчастих крил. Із розверстих глибин здіймався нестерпний сморід, а Гокінзу з його тонким слухом здалося, що віддалік почувся неприємний чвакаючий звук, який линув звідкілясь знизу. Всі прислухалися і слухали доти, доки слизьке Щось не загородило собою увесь видимий простір і навпомацки протиснуло свою драглисто-зелену личину крізь чорний отвір у зовнішній простір отруйного повітря божевільного міста.
У цьому місці почерк нещасного Йогансена зробився майже нерозбірливим. Із шести чоловік, які так і не повернулися на корабель, принаймні двоє, на його думку, тієї ж миті померли на місці від жаху. Те Щось не піддається жодному опису — не існує слів для такого всеохопного масштабу жахливого, непідвладного розуму божевілля, такого моторошного заперечення самої матерії, всіх фізичних величин та космічного порядку. Здавалося, що то брела гора. Господи! Хіба ж дивно, що того дня збожеволів великий архітектор, а бідолашного Вілкокса через його телепатичний зв’язок охопила лихоманка? Те поганське Щось, той зелений, липкий космічний виродок прокинувся, щоб утвердити свою владу. Зорі знову зайняли сприятливе положення, і те, чого століттями не змогли зробити культи, цілком випадково довершила звичайна купка моряків. Після десятків мільйонів років Великий Ктулху знову був вільний і жадав втіхи.
Трьох чоловіків змело гачкуватими пазурами швидше, ніж хтось із них встиг бодай поворухнутися. Упокій, Господи, їхні душі в мирі, якщо десь у Всесвіті існує той мир. То були Донован, Ґуерера і Енґстром. Паркер послизнувся на твані, а троє інших у той час вже ошаліло мчали до човна через безкінечний обшир каменю, вкритого зеленавою пліснявою. Йогансен божиться, що Паркера ніби проковтнув кут кам’яної стіни, якого там просто не могло бути; цей кут видавався гострим, проте мав усі властивості тупого. Тож тільки Брайден і Йогансен спромоглися дістатися човна і почали відчайдушно гребти в бік «Тривоги», почвара ж гепнулась зі слизьких сходів униз і загаялася, вовтузячись біля самого краю води.