Я, хоч і був близьким другом Бальбуція, не погодився з ним; я стверджував, що мені вдалося глибоко проникнути в суть темних заборонених знань, а тому й вірив, що дуже давній народ може наслати будь-який безіменний фатум на це місто, яке, зрештою, було римським поселенням і в якому мешкало чимало наших громадян. Перелякалася навіть сама мати еділа, Гельвія, чистокровна римлянка, донька Марка Гельвія Цінни, що прибув із армією Сціпіона. Тож я й послав раба, маленького жвавого грека на ім’я Антіпатер, з листом до проконсула, і Скрибоній погодився з моїми аргументами та наказав Бальбуцію відрядити до Помпело п’яту когорту під командою Асселія; вони мали б надвечір напередодні листопадових календ рушити у гори, розігнати там будь-які оргії, на які б натрапили, і захопити стільки полонених, скільки можна доправити до Тарракона на суд пропретора[188]. Але Бальбуцій запротестував, що вилилося у доволі активне листування. Я так часто писав проконсулові, що він і сам, неабияк зацікавившись справою, вирішив особисто поглянути на цей жах.
Зрештою, він особисто прибув до Помпело у супроводі своїх лікторів[189] та іншої свити, наслухавшись дорогою вдосталь чуток, які його неабияк вразили і настільки стурбували, що він став твердо наполягати на тому, аби вчинити облаву на шабаші. Прагнучи порадитися з кимось, хто ретельно вивчав це питання, він наказав мені супроводжувати когорту Аселлія. Сам Бальбуцій теж з’явився, щоб всю дорогу відраджувати нас від цього наміру, бо ж він щиро вважав, що такі радикальні військові дії спричинять небезпечні заворушення серед васконів, як кочівників, так і осілих.
Ось таким чином ми всі опинилися під цим таємничим призахідним сонцем посеред осінніх пагорбів — старий Скрибоній Лібон у тозі претекста[190], від гладенької лисої голови якого та поораного зморшками орлиного обличчя відбивалося золотаве світло, Бальбуцій у блискучому шоломі та пластроні[191], виголений аж до синяви і з міцно стисненими губами у виразі відвертого несхвалення, молодий Аселлій у лискучих поножах і зі зверхньою посмішкою, а за нами — вервечка цікавих містян, легіонерів, варварів, лікторів, селян, рабів та іншої челяді. Сам я одягнув звичайну тогу, не бажаючи нічим вирізнятися з-поміж інших. І всюди клубочився жах. Містяни і селяни заледве наважувалися говорити вголос, а чоловіки з почту Лібона, які пробули тут уже майже тиждень, здається, теж перейнялися безіменним страхом. Старий Скрибоній виглядав дуже стривоженим, а наші гучні голоси — тих, що прийшли пізніше — здавалися дивними і недоречними, наче в усипальниці чи храмі якогось незнаного бога.
Ми увійшли до преторія і почали нашу похмуру нараду. Бальбіцій залишався при своїй думці, його підтримував Аселлій, який, як виявилося, глибоко зневажав усіх місцевих, та водночас вважав нерозумним рішенням їх тривожити. Обоє вояків наполягали, що краще не втручатися, викликавши невдоволення меншості — поселенців та цивілізованих місцевих, аніж виступити проти більшості варварів та осілих, викорінюючи їхні жахливі обряди.
Я, навпаки, невтомно наполягав на необхідності втрутитися і навіть запропонував супроводити когорту в будь-якій виправі, хай би куди вони вирушали. Я зауважив, що варвари-васкони у ліпшому разі — неспокійні та ненадійні, тож, незалежно від наших теперішніх дій, рано чи пізно нам таки доведеться з ними зіткнутися, а ще додав, що в минулому вони не зарекомендували себе як небезпечні супротивники для наших легіонів і що ми маємо запобігти стражданню римського народу від втручання варварів у плин їхнього життя, як того вимагає правосуддя і престиж Республіки. Також, з іншого боку, успішне адміністрування у провінції передусім залежить від безпеки і прихильності цивілізованої верстви населення, людей, які дбають про розвиток місцевої торгівлі та процвітання регіону і в чиїх жилах тече значна частка італійської крові. А тому, хоча, можливо, вони і становлять меншість, проте ці люди є надійним елементом, на них можна покладатися, і співпраця з ними найпевніше підпорядковує провінцію владі сенату і римського народу.
Нашим обов’язком і до певної міри грою на випередження було запропонувати їм захист, гарантований римським громадянам, навіть (тут я саркастично глянув на Бальбуція і Аселлія) ціною незначних заворушень і невеликої паузи в пиятиках і півнячих боях у таборі в Калаґуррисі. Зважаючи на відомі мені наукові праці, у мене не було жодних сумнівів, що над містечком Помпело і його мешканцями нависла справжня загроза. Я прочитав чимало сувоїв, привезених із Сирії та Египту, з потаємних міст Етрурії[192], я чимало спілкувався з кровожерним жерцем Діани Аріційської у храмі серед лісів, що оточують Лакус Неморенсіс[193].
188
Намісник провінції в останні роки існування Республіки. Обирався із преторів, що закінчили рік служби.
189
Адміністративний функціонер, який виконував, зокрема, функцію охорони та був виконавцем розпоряджень магістратів; також виконували смертний вирок над римськими громадянами. У свиті проконсула було 11 лікторів.
190
Тога претекста — тога з пурпуровою смугою на берегах, які носили культурні магістранти та вельможі.
191
Нижня частина кіраси або самостійна деталь обладунку — пластина, що прикриває грудну клітку.
193
Латинська назва кальдери (вулканічного озера) Немі, що лежить за 30 кілометрів від Рима. За часів античності біля озера розташовувався один із найбільших храмових комплексів, присвячений Діані.