Приблизно 730 р. н. е. — в Дамаску Абдула Альхазред написав Аль-Азіф.
950 р. н. е. — з’являється грецький переклад Теодора Філета під назвою Некрономікон.
1050 р. — патріарх Михаїл спалив грецький переклад. Арабський текст до того часу вважається втраченим.
1228 — Олаус робить переклад з греки на латину.
1232 — папа Григорій ІХ забороняє грецьку і латинську версії Некрономікона.
XIV ст. — у Німеччині з’являється видання, надруковане готичним шрифтом.
XV ст. — в Італії друкують грецький переклад Некрономікона.
XVI ст. — в Іспанїі з’являється репринт латинського тексту Некрономікона.
Жахіття Данвіча
«Ґорґони, гідри, химери, страхітливі історії про Келено [204]та гарпій можуть зароджуватися в умах схильних до забобонів людей, — але вони були там і раніше. Це все копії, типи — архетипи, що завжди існували в нас, існували вічно. Бо як інакше взагалі може впливати на нас те, що ми насправді вважаємо вигадкою? Чи вони нас жахають, бо ми відчуваємо, що вони здатні зашкодити нам фізично? О, це в останню чергу! Просто ці жахи давніші. Вони існували ще до тіла — іншими словами, якби не було фізичної оболонки, їхня суть не змінилася б… Той жах, який ми відчуваємо, має суто духовну природу. І те, що він за силою впливу нічим не поступається реальним об’єктам, і те, що він сповнював нас у роки нашого безгрішного дитинства, — все це ускладнює пошуки рішення, яке могло б допомогти нам осягти досвіди, що передували земному життю, бодай краєм ока зазирнути у світ тіней, який передує існуванню».
Чарльз Лемб
Якщо у північно-центральному Массачусетсі на перехресті Ейлзбері[205], одразу за Діновим Кутком, мандрівник поверне не туди, то опиниться в усамітненій і дивовижній місцині. Ландшафт починає поступово підвищуватися, а оторочені вересом кам’яні стіни притискаються все ближче і ближче до звивистої запилюженої дороги. Дерева у придорожніх лісосмугах здаються надто великими, а бур’яни, кущі ожини і трави буяють так, як нечасто побачиш у заселених краях. Зрештою, там лиш зрідка трапляються оброблені поля, а земля не дуже родюча; обжиті будинки, яких тут теж нерясно, всі як один старі, обдерті та напіврозвалені. Чомусь мандрівники остерігаються запитувати дорогу у самотніх згорблених людей, які де‑не-де бовваніють на трухлявих порогах своїх осель чи на каменистих полях, розбитих на крутих схилах. Ці постаті здаються такими мовчазними і потайними, що при першому ж погляді на них виникає відчуття, ніби торкаєшся чогось забороненого, від чого хочеться триматися якнайдалі. Коли дорога йде вгору і над густими лісами нарешті виринають гори, відчуття дивного неспокою тільки посилюється. Їхні верхів’я надто вже заокруглені й симетричні, щоб бути природними, і їхній вигляд викликає тривогу, а іноді, в особливо ясні дні, на тлі неба вимальовуються обриси дивних кіл з високих кам’яних колон, якими увінчані більшість вершин.
205
Невідомо, звідки ГФЛ узяв цю назву. В Англії існує селище Ейлзбері, проте не в Новій Англії. Обидві подальші згадки про цей населений пункт стосуються циклу сонетів «Гриби з Юґґоту», зокрема в одному з них також фігурує Джон Уотлі (див. далі).