У наступні місяці не трапилося жодних дивовиж, окрім, хіба, того, що всі місцеві мешканці божилися, що поволі та невпинно гучнішає таємничий гул серед пагорбів. На Вальпургієву ніч 1915 року земля дрижала так, що це відчули навіть у Ейлзбері, а на тогорічний Галовін підземні поштовхи лунали в унісон із спалахами вогню — «тамтого відьомства Уотлі» — на верхівці Вартового Пагорба. Вілбур ріс як на дріжджах, і на вигляд йому було добрих десять років, коли насправді пішов тільки четвертий. Тепер він міг читати цілком самостійно, але говорив менше, ніж раніше. Він поринув в якусь дивну мовчанку, а люди вперше заговорили про те, що в його цапиному обличчі прозирає вишкір зла. Іноді він бурмотів щось незрозумілим жаргоном, наспівував дивні ритми, від яких у слухачів холонула кров, і їх огортав непоясненний жах. Ненависть, яку до нього відчували геть усі собаки, не можна було й далі ігнорувати, тож він був змушений носити із собою пістолет, щоб принаймні більш-менш безпечно пересуватися селом. І те, що хлопцеві іноді таки доводилося пускати в хід зброю, вочевидь не додавало йому популярності серед власників вартових псів.
Ті з небагатьох, хто навідував будинок Уотлі, зазвичай заставали Лавінію на самоті на першому поверсі, а з другого, забитого дошками, у цей час долинали крики і гучний тупіт ніг. Вона ніколи не розповідала, що її батько з малим роблять там нагорі, але одного разу зблідла як полотно і перелякалася абсолютно неадекватно до ситуації, коли вуличний торговець рибою, жартуючи, натиснув на клямку замкнених дверей, що вели на другий поверх. Той торговець потім розповідав гульвісам у Данвічі, що він начебто чув цокіт кінських копит нагорі. Гульвіси замислились, міркуючи про двері, хідник і худобу, що зникала настільки швидко. А тоді здригнулися, згадавши оповідки про молодість Старого Уотлі, про дивовижі, які можна прикликати з-поза меж світу, якщо в урочний час пожертвувати тельця язичницьким богам. Через деякий час помітили, що собаки ненавидять і бояться усього обійстя Уотлі так само люто, як вони ненавиділи і боялися самого молодого Вілбура.
У 1917 році прийшла війна, і сквайр Сойєр Уотлі, як голова місцевої призовної комісії, робив усе можливе, нашкрібаючи серед молодиків Данвіча квоту для відправки у табори військової підготовки. Уряд, стривожений ознаками занепаду та виродження у всьому регіоні, відправив кількох офіцерів та медичних експертів на розслідування; читачі новоанглійських газет ще можуть пригадати його результати. Власне, публічність цих досліджень навела репортерів на слід Уотлі і спонукала Бостон Ґлоуб та Аркгемський Вісник опублікувати провокативні фейлетони про обдарованість молодого Вілбура, чорну магію Старого Уотлі, заставлені дивними книжками полиці, зачинений і забитий дошками другий поверх старовинної ферми, дивовижі всього краю і незрозумілі голоси на пагорбах. Вілбурові на той час було чотири з половиною роки, на вигляд йому можна було дати всі п’ятнадцять. На його губах і щоках засіявся жорсткий темний поріст, а голос почав ламатися.
Ерл Сойєр вирушив до обійстя Уотлі в супроводі гурту репортерів та операторів і спробував звернути їхню увагу на дивний запах, який тепер, здається, просочувався й назовні із забитого горішнього поверху. Це був, за його словами, той самий запах, що він відчув у покинутому сараї для інструментів, коли закінчилися ремонтні роботи, той самий запах, що нагадував сморід, який іноді можна було відчути біля кам’яних кружал у горах. Данвіцький люд читав надруковані історії, посміюючись із очевидних помилок. Зокрема, вони не могли зрозуміти, чому писак настільки турбує те, що Старий Уотлі завжди платив за худобу старовинними золотими монетами. Що ж до самих Уотлі, то вони завжди зустрічали відвідувачів з погано прихованою неприязню, хоч і не наважувалися привертати до себе ще більше уваги грубим спротивом чи відмовою говорити.