«Не варто вважати, — проголошував текст, який Ермітедж одразу ж подумки перекладав англійською, — що людина є найдавнішим чи останнім господарем землі або що ці грудки життя і матерії у світі самотні. Древні були, Древні є і Древні будуть. Не у тих світах, що ми знаємо, але поміж них Вони ступають, супокійні та первозданні, незміримі та незримі для нас. Йоґ-Сотот знає браму. Йоґ-Сотот і є брама. Йоґ-Сотот є ключ і хранитель брами. Минуле, теперішнє, прийдешнє — все єдине у Йоґ-Сототі. Він знає, де Древні пройшли крізь минуле і де Вони знову це зроблять. Він знає, де Вони простували земними шляхами і де вони й досі простують, знає, чому Їхній поступ незримий для людства. За запахом Їхнім люди можуть пізнати, що Вони близько, та про вид Їхній не знає ніхто, хіба лише за рисами тих, кого Вони породили у людстві; і їх серед людей чимало видів — від тих, хто народжений за образом і подобою справжньої людини, і аж до форм без матеріальності чи сутності, яка є Ними. Вони ступають, незримі та зловорожі, в безлюдних місцях, де промовляють Слова, де проводять Ритуали у належну їм Пору. Вітер промовляє Їхніми голосами, а земля проказує Їхні думки. Вони згинають дерева у лісах і стирають на порох міста, хоча ні ліс, ані місто не бачать руки нищителя. Кадат серед холодної пустки пізнав Їх, але хто з людей пізнав Кадат? Крижані пустелі Півдня та затонулі острови Океану зберігають каміння, позначені Їхньою печаттю, але хто бачив глибоке крижане місто, а чи крижану вежу, увінчану, мов гірляндами, водоростями і морськими жолудями? Великий Ктулху доводиться Їм братом, але й він заледве може Їх бачити. Ійа! Шуб-Ніґґурат! За скверною Їхньою пізнаєте Їх. Їхня рука на Вашому горлі, але ви Їх не бачите, оселя ж Їхня — за порогом, який ви вартуєте. Йоґ-Сотот є ключ до брами, при якій зустрічаються сфери. Сьогодні людина править там, де колись правили Вони; Вони скоро правитимуть там, де сьогодні править людина. За літом надходить зима, а за зимою — літо. Вони чекають, терплячі та могутні, бо ось надходить час Їхньої влади».
Доктор Ермітедж, зіставивши щойно прочитане і раніше почуте про Данвіч та його потаємних мешканців, та ще про самого Вілбура Уотлі з його похмурим, жаским ореолом, що тяжів над ним від часу таємничого народження аж до можливого вбивства власної матері, відчув хвилю жаху, такого ж матеріального, як раптовий подув могильного повітря. Цей зсутулений, схожий на козла велет, що сидів перед ним, нагадував виплодка іншої планети чи виміру, нагадував щось, лише частково пов’язане з людством, невідривне від чорних безодень есенції та сутності, що титанічним фантазмом простягається поза всіма сферами сили і матерії, простору та часу. Аж ось Вілбур підвів голову і заговорив дивним, лунким голосом, який, здавалося, видавали зовсім не ті органи, які в людей відповідають за цю функцію.
— Пане Ермітедж, — сказав він. — Я так собі лічу, що сю книжку мені варто би взяти додому. Там деякі речі, що я би їх хотів поспробувати за конкретних умов, тут і зараз мені недоступних, і то би було смертним гріхом, якби різна паперова тяганина стала мені тут на перепоні. Дозвольте її взяти, пане, і присягаюся, що ніхто навіть на взрить різниці. Чи треба й мовити, що я добре за нею пригляну. Я міг би-м навіть позоставити сю копію…
Він затнувся, побачивши тверду відмову на обличчі бібліотекаря, а його власне цапине лице набуло підступного виразу. Ермітедж, який був уже ладен сказати йому, що він може скопіювати все, що йому потрібно, нараз подумав про можливі наслідки і прикусив язика. Занадто великою відповідальністю було б дати цій істоті ключ до таких блюзнірських інших світів. Уотлі побачив, як обернулася справа, тож спробував делікатно відповісти:
— Ну, то добре, як вам так завгодно. Може, Гарвард не буде так впиратися рогом, як ото ви. — І, не промовивши більше ні слова, він підвівся та пішов геть, пригинаючись перед кожними дверми.
Ермітедж почув несамовитий гавкіт величезного вартового пса і, визирнувши з вікна, спостерігав як Уотлі важкими, ніби в горили, кроками перетинає територію кампусу. Він думав про неймовірні оповідки, які йому доводилося чути, а ще пригадав старенькі фейлетони у Віснику та деякі інші речі, про які йому по секрету розповіли данвіцькі селяни. Видолинками Нової Англії простували жахливі, огорнені хмарами смороду, незримі сутності, які були родом не із Землі — принаймні, не із тривимірної Землі — і безсоромно ступали вершинами гір. Ці історії доктор чув віддавна. Тепер же, здавалося, і сам відчув близьке дихання жаху, готового вторгнутися у наш світ, і він немов поринув у чорний край правічних і раніше байдужих до всього жахіть. Здригнувшись від огиди, він знову замкнув Некрономікон, але в кімнаті і далі стояв гидкий і незбагненний сморід. «За скверною Їхньою пізнаєте Їх», — повторив він. Так — це був той самий запах, від якого його знудило на фермі Уотлі менше трьох років тому. Він знову подумав про козлоликого і зловісного Вілбура, а тоді насмішкувато гмукнув, згадавши сільські байки про його ймовірного батька.