Того вечора всі розійшлися по своїх домівках, забарикадувавши кожну хатину і халупу так надійно, наскільки це було можливо. Чи варто й казати, що жодна худобина не зосталася на відкритій паші. Близько другої ночі домоврядницю Елмера Фрая, який мешкав на східному схилі Долини Холодного Джерела, розбудив страхітливий сморід та знавісніле валування псів, і всі згодом зійшлися на думці, що десь знадвору чувся якийсь чи то плюскіт, чи то клекотання. Пані Фрай запропонувала обдзвонити сусідів, та й сам Елмер уже збирався було погодитись, коли це їхні роздумування урвав тріскіт дощок. Очевидно, звук долинав від стодоли, і майже одразу за ним страхітливо заревла і затупотіла худоба. Собаки заскавчали і припали до ніг заціпенілої від жаху родини. Фрай за звичкою засвітив лампу, хоч і розумів, що смертельно небезпечно виходити на темне подвір’я. Діти та жінки скімлили — незбагненний вроджений інстинкт самозбереження погамував їхні крики, давши усвідомлення, що їхнє життя залежить від мовчанки. Нарешті ревіння худоби стишилося до жалісливого мукання, а натомість почувся гучний ляскіт, тріск і гуркіт. Фраї, що, попритулявшись одне до одного, сиділи у вітальні, не наважувалися ворухнутись, навіть коли останні відлуння цих звуків згасли ген унизу Долини Холодного Джерела. Тоді, дослухаючись до жахливих стогонів, що долинали зі стайні, та демонічних криків запізнілих дрімлюг у долині Селіна Фрай подріботіла до телефону і рознесла околицею новини про другу фазу жахіть.
Наступного дня всю околицю охопила паніка; перелякані, мовчазні гурти людей скупчилися біля місця, де знову з’явилося страхітливе щось. Дві величезні смуги нищення протяглися від долини до ферми Фрая, на латках голої землі виднілися страхітливого розміру сліди, а одна стіна стодоли геть завалилася. Що ж до худоби, то лише чверть стада вдалося знайти і розпізнати. Деякі корови були буквально розірвані на шматки, та навіть і вцілілих довелося пристрелити. Ерл Сойєр запропонував звернутися по допомогу до Ейлзбері чи Аркгема, але інші на цю пропозицію не пристали — мовляв, марна затія. Старий Завулон Уотлі, із того роду, що був саме на півшляху від нормального до виродженого, вголос висловлював похмурі припущення про ритуали, які свого часу проводилися на вершинах пагорбів. Він був з тієї гілки роду, де суворо дотримувалися традицій, тож його спогади про співи у великих кам’яних кружалах стосувалися не Вілбура, і навіть не його діда.
На село, надто пасивне, щоб організувати справжню оборону, опустилася темрява. Лише кілька близьких родин зібралися разом, щоб чатувати вночі під одним дахом, але загалом повторилося вчорашнє даремне барикадування, та ще дехто заряджав мушкети і ставив напоготові вила — може й ефектний, але цілком безглуздий захід. Проте вночі нічого не трапилося, тільки з пагорбів знову долинали звуки; а коли розвиднілося, багато хто став тішити себе сподіваннями, що жах пощез так само несподівано, як і з’явився. Знайшлися навіть відчайдухи, що пропонували спорядити наступальну експедицію в глиб лощини, хоч їхня пропозиція і не здобула підтримки широкого загалу.
Наступної ночі люди знову забарикадувалися, проте сім’ї вже не так поспішали одна до одної. Наступного ранку вже не тільки родина Фрая, але й Сета Бішопа розповіли про дивну поведінку собак, а також незвичні звуки та сморід звіддалік, а вдосвіта люди, що першими наважилися вийти з будинків, із жахом помітили свіжі велетенські сліди, що цього разу тяглися дорогою вгору на Вартовий Пагорб. Як і раніше, з розмірів сліди, можна було з абсолютною певністю припустити колосальні розміри цього блюзнірського жахіття, а от розташування слідів не давало змоги робити якісь однозначні висновки про напрямок руху, оскільки скидалося на те, що ця ходяча гора прийшла із Долини Холодного Джерела і повернулася назад тим самим шляхом. Біля підніжжя пагорба тридцятифутова смуга у переламаних молоденьких чагарях завертала круто вгору, і там чоловіки, що вирушили на пошук, обімліли від здивування — навіть найпрямовисніші підйоми не були перепоною для цього нерозривного сліду. Хай би де зараз було те жахливе створіння, воно могло дертися навіть абсолютно вертикальним схилом; коли ж слідопити кружними шляхами піднялися на пагорб, то виявили, що слід закінчується — чи, радше, вривається — на самій вершині.