Увесь наступний день доктор Ермітедж проспав, часом зісковзуючи в марення. Він нічого не пояснив Гартвелу, але коли трохи заспокоювався — тільки й казав, що про нагальну потребу ґрунтовно переговорити з Райсом і Морґаном. Його марення здавалися доволі моторошними: у них були нав’язливі думки про щось у забитому дошками фермерському будинку, що належить знищити, фантастичні згадки про якийсь план цілковитого винищення людства, всього тваринного і рослинного життя за допомогою жахливої давньої раси істот з іншого виміру. Він кричав, що світ у небезпеці, бо Древні хотять очистити його, відтягти його геть від Сонячної системи і матеріального космосу, забрати його в інший вимір з іншими формами буття — туди, звідки вони самі прийшли, вігінтильйони[219] еонів тому. Поміж цим він просив, щоб йому принесли страхітливий Некрономікон та Демонолатрею[220] Реміґія, в яких він сподівався віднайти якусь формулу, що зупинила б загрозу, що зринала в його свідомості.
— Зупиніть їх, зупиніть! — кричав він. — Ці Уотлі хочуть їх прикликати, і тоді трапиться найгірше! Скажіть Райсу і Морганові, що ми мусимо діяти, поки ще не пізно — наосліп, але я знаю, як зробити порошок… Його не годували ще з другого серпня, відколи Вілбур тут загинув, а на цьому етапі…
Проте, незважаючи на свої сімдесят три роки, Ермітедж був фізично здоровим, тож тієї ночі він нарешті відіспався, позбувшись нервового розладу без жодних ускладнень. У п’ятницю він прокинувся пізно, з ясною головою, хоч його і терзав жах вкупі з тягарем величезної відповідальності. В суботу вранці він уже почувався досить добре, щоб піти до бібліотеки і покликати Райса і Морґана на нараду, тож решту дня і цілісінький вечір ці троє чоловіків сушили голови, оперуючи найнеймовірнішими домислами у цих відчайдушних дебатах. Вони подіставали з полиць книгосховища величезну кількість дивовижних та страхітливих книжок, у гарячковому поспіху копіювали цілі гори діаграм та формул. Від скептицизму не залишилося й сліду. Всі троє бачили тіло Вілбура Уотлі, що лежало на підлозі кімнати у цій-таки будівлі, і після цього нікому з них і на думку не спало ставитися до щоденника як до маячні божевільного.
Вони не були одностайні з приводу того, чи слід повідомляти про ситуацію поліцію штату Массачусетс, і зрештою вирішили цього не робити. У цій справі йшлося про речі, які просто неможливо було прийняти на віру, не побачивши доказів, що цілком підтвердять деякі подальші аспекти розслідування. Так і не розробивши детального плану, пізно вночі радники розійшлися, проте цілісіньку неділю Ермітедж присвятив зіставленню формул та змішуванню хімікатів, узятих із лабораторії коледжу. Що більше він міркував про пекельний щоденник, то більше був схильний сумніватися у потенційній ефективності будь-якого матеріального агента супроти тієї сутності, яку Вілбур Уотлі залишив після себе, — сутності, що загрожує самій Землі, невідомій сутності, що вже за кілька днів мала постати у всій своїй могуті, ставши достопам’ятним Жахіттям Данвіча.
Понеділок для доктора Ермітеджа нічим не відрізнявся від неділі, бо ж завдання, за яке він узявся, вимагало безкінечних досліджень та експериментів. Усі подальші наради стосовно страхітливого щоденника привели до чималих змін у планах, і він знав, що навіть у кінці можуть виникнути непередбачені ускладнення. До вівторка, коли у нього вже була доволі чітко окреслена схема дій, Ермітедж вирішив, що упродовж тижня слід навідати Данвіч. Але у середу на нього чекав справжній шок. У самому куточку Аркгемського Вісника була вміщена маленька жартівлива замітка з Ассошіейтед Пресс, яка оповідала про велетенського монстра, вирощеного в Данвічі на бутлегерському віскі. Геть сторопілий Ермітедж тільки й зміг, що зателефонувати Райсу і Морґанові. Їхня бесіда затяглася до глибокої ночі, а наступного дня всі вони у страшенному поспіху готувалися до від’їзду. Ермітедж знав, що він заграє зі страхітливими силами, проте не бачив іншого способу впоратися з наслідками значно серйознішого і зловіснішого втручання, яке вже відбулося.
220
Daemonolatreia — букв. «Дияволопоклонництво», також вигадана ГФЛ книжка, яка, однак, не стала такою популярною як славнозвісний «Некрономікон».