Було все ще дуже темно, коли, може за якусь годину, внизу на дорозі залунав безладний хор збентежених голосів. Наступної миті на дорозі з’явився гурт чоловіків, був їх добрий десяток. Вони бігли в їхньому напрямку, щось кричачи, дехто навіть істерично плакав. Хтось із передніх, схлипуючи, почав оповідати, і аркгемці здригнулися, коли усвідомили зміст сказаного.
— Ой Боженьку мій, Боженьку, — надривався голос. — На ново воно пішло, і тетерка при дні! На воли — на воли в’но і рухаєси просто теперка, і Господь ’го знає, кгди в’но прийде по всіх нас!
Тут чоловік замовк, але наступний підхопив його оповідь.
— Десь може з годину тому Зебу Уотлі позвонили на телефона, і тото була пані Корі, жонка Джорджа, та шо жиє внизу за розхрестям. Каже, той фацет, Лютер заганяв худобину від грози, як дужа громовиця влупила, аже увидів, як дерева позагиналиси в усті байрака — тамка з єнчого боку — і почув той самісько запах, як коли знайшов був тоті дужі сліди в тамту неділю. І каже, шо гучали їкісь звуки, тагі шось ляскало ци тріщало, як‑то кгди кущі та дерева ломляться, і такой всі дерева там біля теї дороги були повалені на їден бік, а по багнюці шось брьхало і ляскало. Але ж шо, Лютер нічогісько не бачив, тілько як дерева і чагарі гнулиси.
— А тоді там гет за бурчаком Бішопа, де він під цесту затікає він учув такий тріскіт і бренькіт, гі дерево тріщит, як го ломлять. І він усе ї не видів, лишень погнуті дерева і кущі. А затим ше їкісь шелести, але вже гет здалека — аж із тої дороги, як іти до Відуна Уотлі та Вартового Горба, — а Лютеру хватило духу побігти туда, де тоті звуки гучали і роздивитися землею. Всюда було багно і вода, а небо ще було темне та й дощ борзо заливав усі сліди, але там на початку, біля самого устя байрака, там де рухали дерева, там ше виднілиси тоті страшні сліди, такі гі діжі, як шо-сми виділи в неділю.
Тут, відсапавшись, його перебив перший чоловік.
— Але це не найбільша біда — то лишень початок. Зеб повидзвонював весь народ, і всі ’го слухали, коли то Сет Бішоп задзвонив. Там його доморядниця їрепенила, гі ї’ різали — так само виділа, як тоті дерева гнуться за дорогою, і шуміло всьо довкруж, гі слонь ішов до ї’ хати. А потім ше й заговорила раптово про запах, казала, її малий, Чонсі, волав, шо той запах такий само як на руйновиську Уотлі тої неділі зранку. І пси цілий час брехали і вили.
— І тут вона заволала так страшно, каже, шопа при дорозі завалилася, гі ї’ вітром здуло, лишень сильного вітру тоги не було. Всі слухали, аж чути було, як на всіх кінцях дроту запинили подих. Аж тут Саллі знов заволала, каже, паркан на переднім подвір’ю розсипавси, хоть не було ні сліду того, хто то зробив. А тоди всі на лінії вчули, як Чонсі та старий Бішоп так само кричать, а Саллі волає, каже, шось важке лупить по хаті — не грім, ніц, шось просто лупить по передній стіні, знов і знов лупашит, хоть з вікон ніц і не видко ся. А тогди… тогди…
На кожному обличчі ще поглибилися проорані переляком зморшки, а Ермітедж, теж наляканий, ледь змушував себе дослухати чоловіка.
— А тогди… Саллі, в’на закричала, «Поможіть, будинок валиться»… і на тім кінци дроту ми чули лишень якийс жахливий тріск і всі закричали… таяк було з Елмером Фраєм, лишень горше…
Чоловік замовк, тож інший підхопив далі.
— А далі всьо — з телєфона не було ні звуку ні писку. Тишина. Ми, котрі чули, посідали-сми в машини та на фіри і позбирали стільки здорових чоловіків, кілько-сми найшли, десь біля Корі, та й прийшли-смо сюди питати, як буде найліпше робити. Я ж так собі гадаю, шо то кара Господня за беззаконня наші, а хто проти Кари Його устоїть?
Ермітедж збагнув, що настав час діяти, і рішуче заговорив до гурту нерішучих і переляканих селян.
— Треба йти за ним, хлопці, — він намагався говорити якомога впевненіше. — Здається, є шанс з ним упоратися. Ви самі добре знаєте, що ті Уотлі були чаклунами — що ж, ця потвора є виплодком відьомства, і саме такими методами з нею треба боротися. Я бачив щоденник Вілбура Уотлі і вивчав деякі з тих дивних старих книжок, які він читав; здається, мені відоме правильне заклинання, що повинне його відігнати. Звісно ж, ніхто не знає напевне, але можна спробувати. Воно невидиме — і я це знав, — але у цьому далекобійному розпорскувачі є порошок, який змусить його показатися нам на секунду. Випробуємо це згодом. Так, це жахлива істота, але їй далеко до того, що Вілбур планував прикликати у цей світ, якби прожив трохи довше. Ви ніколи не дізнаєтеся, чого вдалось уникнути цьому світові. Зараз нам потрібно здолати лише цю єдину істоту, а вона не може розмножуватись. Проте здатна неабияк нашкодити; тож зараз, не вагаючись, треба її знищити. Ми повинні піти за нею, і для початку рушимо до місця, яке вона щойно зруйнувала. Хай хтось із вас показує дорогу — я не дуже добре знаю місцевість, але, здається, тут можна піти навпростець через поля. Як вам таке?