І зненацька залунали низькі, хрипкі, пронизливі звуки, яких ніколи не забути тим, хто їх чув. Ці звуки не були породжені людиною, бо людські органи не здатні до таких акустичних збочень. Звук був глухим, наче йшов звідкись з-під землі, проте було чітко чути, що він долинав від кам’яного вівтаря. Власне кажучи, це взагалі не можна було назвати звуками, бо ж їхній несьогосвітній, інфрабасовий тембр промовляв до темних закапелків розуму, і цей жах вловлювався зовсім не вухами; а все ж їх можна було почути, бо вібрації, хоч і ледь вловимо, а проте безсумнівно складалися у слова. Вони були гучними — гучними, як гуркіт і грім, понад якими вони лунали, — але їх не видавала жодна видима істота. І, оскільки уява була схильна приписувати джерело цього звуку світові незримих істот, чоловіки, що, попритискавшись одне до одного, стояли біля підніжжя гори, тепер збилися ще щільніше і заплющили очі, ніби очікуючи вибуху.
— Йїґнаїі’… йїґнаїі’… тфлтк’нґа… Йоґ-Сотот… — відлунило жахливе потойбічне хрипіння. — Йї’бтнк… ’е’йе— н’ґркдл’л’…
Здавалося, на цьому мова й урвалася, наче там угорі відбувалася якась страшна ментальна битва. Генрі Вілер, хай як напружено вдивлявся у зорову трубу, все ж угледів лише три гротескно підсвічені людські постаті на вершині, бачив, як вони, дивно жестикулюючи, несамовито вимахують руками, і чув, як їхні заклинання сягають кульмінації. З яких чорних безодень ахеронського жаху, з яких незапечатаних безодень позакосмічної свідомості чи із зачаєної, довго приховуваної спадковості лунало це нерозбірливе громове завивання? І ось воно знову набрало потуги та осмисленості і зазвучало у несамовитому, всеохопному, цілковитому шалі.
— И-йа-йа-йа-йагаа—і’йайайайаaaa… нґ’aaaaa… нґ’aaaa… р’йту’… р’йту’… РЯТУЙ! РЯТУЙ!.. бб — бб — бб — БАТЬКУ! БАТЬКУ! ЙОҐ-СОТОТ!..
І на цьому все закінчилося. Мертвотно-бліді люди на дорозі, які все ще вслухалися у ці безсумнівно англійські слова, що важким громом падали на лунку порожнечу довкола страшного кам’яного вівтаря, ніколи більше не хотіли чути подібного. А потім усіх аж підкинуло, коли околицею пронісся жахливий гуркіт, з яким, здавалося, затрусилися навіть пагорби — це була оглушлива, нищівна гуркотнеча, і ніхто не міг до пуття сказати, лунала вона з глибин землі чи з небес. З червоногарячого зеніту просто у вівтар вдарила одна-єдина блискавка, і велетенська ударна хвиля невидимої потуги і невимовного смороду зрушила з пагорба і прокотилася вниз. Дерева, траву і чагарі змело навісною хвилею; а геть налякані чоловіки, що стояли біля підніжжя, ослаблені смертоносним запахом, в якому ледь не задихнулись, насилу втрималися на ногах. Віддалік валували пси, зелена трава і листя прив’яли, набули незвичної хворобливої жовто-сірої барви, а поле й ліс всіялися тілами мертвих дрімлюг.
Сморід швидко вивітрився, але рослинність так ніколи й не відновилася. Ще й донині щось химерне і нечестиве прозирає у всьому, що росте довкола того страхітливого пагорба. Куртіс Уотлі отямився, аж коли троє аркгемців повільно спустилися з гори у світлі сонячних променів — знову чистих і яскравих. Вони були скорботні та мовчазні, здається, всіх терзали спогади і думки, ще жахливіші за ті, що обернули групу місцевих мешканців на перелякане стадо. У відповідь на цілу зливу запитань вони лише хитали головами і стверджували тільки один ключовий факт.
— Воно зникло назавжди, — сказав Ермітедж. — Воно перетворилося в те, з чого було створене, і ніколи більше не зможе існувати. Воно й не мало існувати у нормальному світі. Лише часточка його була матерією в тому сенсі, як ми розуміємо це слово. Воно було схожим на батька, і більша його частина повернулась назад до нього в якісь безформні світи чи виміри поза межами матеріального всесвіту; в якісь незвідані безодні, з яких лише найтемніші ритуали, породжені людським блюзнірством, могли на якусь мить прикликати його на ці пагорби.
Тоді запала коротка тиша, і в цей час недолуге бурмотіння бідолашного Куртіса Уотлі знову почало в’язатися в осмислені фрази; він охопив голову руками і голосно застогнав. Здається, пам’ять повернулася до нього з того-таки моменту, коли він втратив свідомість, і його знову охопив жах від побаченого.
— Ох, о, Боженьку мій, тота половина лиця — тота половина лиця нагорі… тото лице з червоними очима і тонютким влосом альбіноса, і підборіддя нема, як в Уотлі… То був восьминіг, стонога, павук чи чорті-що ще, але на горі його була половина лиця, і виглядало гі Відун Уотлі, але за розміром — цілі ярди…