Він втомлено замовк, а гурт місцевих вражено витріщився на нього, хоч їхнє здивування ще не викристалізувалося у новий жах. Нарешті заговорив старий Завулон Уотлі, який намагався пригадати давно минулі події, але досі не подавав голосу.
— П’ятнадцять літ тему, — прокаркав він, — я чув, як старий Уотлі мовив, що одного дня ми почуємо, як дитя Лавінії виголосить ім’я свого неня з вершини Вартового Пагорба…
Але тут його перебив Джо Озборн, щоб знову порозпитувати аркгемців.
— Так що ж то було, в кінці кінців, і як той молодий Відун Уотлі прикликав це з повітря?
Ермітедж добирав слова якомога обережніше.
— Воно було — ну, загалом це було щось на кшталт сили, яка не належить нашій частині простору; сила, яка поводиться, зростає і формується за законами, відмінними від тих, які діють у нашій природі. Не варто прикликати такі сутності з позамежжя, лише найнечестивіші люди і найнечестивіші культи можуть намагатися це зробити. Сам Вілбур Уотлі мав у собі дещо від цих сутностей — достатньо, щоб стати тією демонічною скоростиглою потворою, достатньо, щоб його смерть обернулася вельми жахливим видовищем. Я збираюся спалити його проклятий щоденник, а ви, якщо у вас є бодай крихта здорового глузду, підірвете отой вівтар і поскидаєте всі кромлехи на інших пагорбах. Саме такі речі і притягують істот, якими так захоплювалися Уотлі — істот, яким вони ладні були дозволити стерти з лиця Землі людство і забрати нашу планету в місце, якому немає назви, з метою, якій теж немає назви.
— Що ж до того жахіття, яке ми щойно відіслали в небуття, — Уотлі вирощував його, готуючи до мерзенної ролі у подіях, що мали б відбутися. Воно росло швидко, стало таким великим із тих самих причин, що і Вілбур, — але було сильнішим за нього, бо мало в собі куди більше чужорідного. Ви питали, як Вілбур прикликав його з повітря. Він його не прикликав. То був його брат-близнюк, просто значно більше схожий на батька.
Ібід
«… як стверджує Ібід у своїх знаменитих "Житіях Поетів"».
Зі студентського твору
Цілком помилкове переконання, що саме Ібід є автором Житій, дуже часто побутує навіть серед людей, які претендують на ступінь у галузі культурології, тож його варто виправити. Широкому загалу слід знати, що за цю роботу відповідальний Див. Додаток[223]. З іншого боку, шедевром Ібіда стала видатна Див. Вище, яка раз і назавжди прояснила всі основні нюанси сентенцій греко-римських мислителів — до того ж, варто зауважити, з гідною подиву точністю, незважаючи на вельми пізній час написання тексту. Існують неправдиві дані — і то часто публіковані у сучасних книжках на кшталт монументальної праці фон Швайнкопфа[224] Geschichte der Ostrogothen in Italien[225] — про те, що Ібід був романізованим візіґотом[226] з племені Аталуфа, який оселився у Плацентії[227] близько 410 р. н. е. Не можна з такою ж певністю доводити протилежне; оскільки фон Швайнкопф, а після нього Літтлвіт і Бетенуар неспростовно довели, що цей ізольований від своїх сучасників діяч був чистокровним римлянином — принаймні, таким чистокровним, якого тільки могла породити та дегенеративна і занепадницька доба, — про якого сміливо можна сказати те, що Ґіббон[228] свого часу сказав про Боеція[229], що «він був останнім, кого Катон [230]чи Туллій[231] визнали б за свого співвітчизника». Він, як і Боецій, та й замалим не всі видатні люди тієї доби, походив із великого роду Анціїв[232], ретельно і не без задоволення проводячи свою генеалогію до всіх героїв Республіки. Його повне ім’я — довге і помпезне, за звичаєм того часу, який відмовився від тричленної простоти класичної римської номенклатури[233] — згідно з фон Швайнкопфом було Гай Анцій Маґнус Фуріус Каміл Емілій Корнелій Валерій Помпей Юлій Ібід; хоча Емілій заперечує наявність в імені Емілія, додаючи натомість Клавдія Децифуніана; Бетенуар же розходиться в поглядах із обома науковцями, наводячи його повне ім’я як Маґнус Фуріус Каміл Аврелій Антоній Флавій Анцій Петроній Валентин Егідій Ібід.
Цей видатний критик та біограф народився 486 року, невдовзі після того, як Хлодвіґ[234] ліквідував у Ґаллії римське право. За честь вважатися місцем його народження сперечаються Рим і Равенна, проте однозначно відомо, що риторики та філософії він навчався в Атенах — легковірні люди часто схильні перебільшувати утиски, яких це місто зазнавало від Феодосія[235]. У 512 році, в часи милостивого правління остроґота Теодоріха[236], він постає перед нами ще вчителем риторики в Римі, а вже 516 року заступає в каденцію консула разом із Помпілієм Нуманцієм Бомбастом Марцеліном Деодамнацієм[237]. Після смерті Теодоріха 526 року Ібід відійшов від публічного життя і почав укладати свій знаний твір (достеменний цицеронівський стиль якого є яскравим зразком класичного атавізму, на рівні, скажімо, з віршами Клавдія Клавдіана[238], який творив за століття перед Ібідом); втім, Теодат, племінник Теодоріха, невдовзі повернув його до придворної величі та призначив судовим ритором при своєму дворі.
223
Оскільки цей текст пародіює високий академічний стиль, у ньому нерідко трапляються латинізовані скорочення, які тут, для полегшення розуміння, замінено звичними для нас. Утім, насправді це не робить текст суттєво зрозумілішим.
230
Марк Порцій Катон — невідомо, мається на увазі Катон Старший чи Катон Молодший, обоє були громадськими діячами І—ІІ ст. н. е.
231
Сервій Туллій — шостий цар Стародавнього Риму. Від Катона його відділяють шість століть, а від Ібіда — десять.
233
Йдеться про усталену традицію називати чоловіків родовим іменем, особистим і прізвищем (преномен, номен і когномен). Скажімо, той-таки Марк Порцій Катон.
235
Останній імператор єдиної Римської імперії. Після його смерті імперія остаточно розпалася на Західну і Східну.
236
Він же Теодоріх Великий, вождь остготів, римський консул, який, починаючи з 489 року, завоював всю Італію та Сицилію.
237
Усі наведені у тексті імена є «солянкою» видатних римських когноменів та латиномовними жартами.