Пекоти, ослаблені попередньою війною, нічим не могли допомогти нарраґансеттам[257], які потрапили під удар наступними, а 1680 року голландський торговець хутром із Олбані, Петрус ван Шах, за скромну суму придбав знаменитий череп у двох ґульденів[258], він-бо збагнув його цінність за напівзатертим написом, виконаним ломбардським мінускулом[259] (слід пояснити, що у сімнадцятому столітті палеографія належала до сильних сторін новоанглійських торговців хутром).
На превеликий жаль, 1683 року французький купець Жан Ґреньє викрав реліквію у ван Шаха, впізнавши у своєму папістському захваті риси того, кого ще з пелюшок був привчений пошановувати як Сент Ібíда. Ґреньє, гнаний своїм побожним прагненням вирвати цей святий символ із рук протестанта, однієї ночі проломив сокирою голову ван Шаха і втік зі своїм трофеєм на північ. Утім, невдовзі його пограбував і замордував подорожній-метис Майкл Савард, який і забрав череп — хоча з огляду на свою малограмотність і не міг зрозуміти, наскільки він цінний, — щоб додати його до своєї колекції, яка складалася зі схожих, проте дещо новіших зразків.
Після смерті останнього у 1701 році його син П’єр, також метис, серед усього іншого продав череп емісарам Сак-Фоксів[260], і наступного разу його знайшли аж через кілька десятиліть біля тепе[261] вождя — знайшов його Шарль де Лянґляд, засновник факторії у Ґрін Бей, Вісконсин. Де Лянґляд поставився до цього священного предмета з належною шанобливістю і викупив його за солідну кількість скляних намистин; проте відтоді череп устиг пройти через безліч рук — його продали в поселення біля верхів’їв озера Віннебаґо, тоді племенам, що населяли узбережжя озера Мендота[262], аж ось нарешті, на початку дев’ятнадцятого сторіччя, він потрапив до рук Соломону Жуно, французу, який працював у факторії Мілуокі, що стоїть поміж річкою Меноміні та узбережжям озера Мічиган.
Пізніше череп купив Жак Кабош, ще один поселенець, який 1850 року програв його чи то в покер, чи то в шахи новоприбулому на ім’я Ганс Ціммерман, який до певного часу використовував його замість пивної гальби, аж поки, зачарований плюскітливим вмістом, не впустив його випадково зі столика на веранді на биту стежку перед своїм домом, де, закотившись у нору лугового собачки[263], після похмільного пробудження череп перейшов у категорію втрачених.
Отак не одне покоління освячений череп Гая Аніція Маґнуса Фуріуса Каміла Емілія Корнелія Валерія Помпея Юлія Ібіда, консула Риму, імператорського фаворита і святого Римської церкви, лежав, похований у землях міста, що невпинно розросталося. Спершу його вшановували своїми темними ритуалами ховрашки, які вбачали в ньому святиню, послану вишнім світом, проте цей культ невдовзі занепав, коли раса простих і невибагливих землекопів стала жертвою наступу войовничих арійців. Туди прийшли прокладачі колекторів та асенізатори, проте й вони оминули череп. Зводилися будинки — 2303 і ще більше, — аж поки однієї доленосної ночі трапилася воістину велична річ. Немов піна на поверхні традиційного для тих земель питва, Тендітна Природа здригнулась у надприродному екстазі, і те, що було низько — піднеслось, а що високо було — опустилося. І узріть! Прокинувшись, городяни Мілуокі в рожевому сяйві світанку побачили, як те, що було лукою — стало височиною! Широкі й далекосяжні були ті висоти. І підземний сховок, що був роками захований, нарешті вийшов на світло. І там, серед розламаного дорожнього покриття, лежав, вибілений і впокоєний, із лагідною святою і консульською гідністю, округлий череп Ібіда!
259
Він же каролінзький мінускул — різновид середньовічного письма, популярний у IX–XIII ст.