Цей попередній досвід датується 1908 роком, за сімнадцять років до того, як Американське археологічне товариство організувало свою щорічну зустріч у Сент-Луїсі. Професор Енґелл, відповідно до свого авторитету і досягнень, відігравав провідну роль в обговореннях; до нього першого й підійшли кілька далеких від археології людей, які скористалися можливістю викласти питання і проблеми, що вимагали експертної оцінки.
Їхнім очільником, а невдовзі і центром уваги на зустрічі був цілком звичайний з вигляду чоловік середніх років, який приїхав аж із Нового Орлеану за деякою специфічною, недоступною жодному місцевому джерелу інформацією. Його звали Джон Реймонд Леґресс, і за фахом він був інспектором поліції. Власне, предмет свого зацікавлення він привіз із собою: гротескну, гидотну і, вочевидь, дуже давню кам’яну статуетку, походження якої неможливо було визначити. Звісно, ні для кого не стане відкриттям, що з усіх можливих царин інспектор Леґресс найменше цікавився археологією. Навпаки, його бажання отримати консультацію було стимульоване суто професійними мотивами. Кілька місяців тому вони захопили статуетку, ідола, фетиш чи щось таке у лісистих тванищах на південь від Нью-Орлеана під час рейду на збіговисько, яке вважали прихильниками культу вуду; ритуали ж, пов’язані з нею, були настільки незвичайними й огидними, що поліція мусила усвідомити, що вони зіткнулися з темним культом, про який їм геть нічого не відомо, — з культом значно більш диявольським, аніж найтемніші вудуїстські секти Африки. Про її походження, якщо не враховувати суперечливих і цілком неймовірних історій, які вдалося витягти із захоплених членів секти, не вдалося дізнатися геть нічого. Це спонукало поліцію до упертих пошуків будь-якої інформації, яка могла б допомогти їм ідентифікувати жахаючий символ, а з його допомогою навести на слід першоджерела цього культу.
Інспектор Леґресс навряд чи був готовий до збурення, яке викликало його повідомлення. Одного погляду на цю річ було досить, щоб до глибини душі шокувати і вразити дипломованих науковців, тож вони одразу з’юрмилися довкола нього, витріщаючись на мініатюрну фігуру, абсолютна унікальність та непідробна стародавність якої недвозначно вказували на ще невідкриті обрії сивої давнини. Цей жахливий предмет не можна було віднести до жодної з відомих шкіл скульптури, а проте, здавалося, на тьмяній і позеленілій поверхні несьогосвітнього каменя відбилися цілі століття і міленіуми.
Фігурка, котра почала повільно переходити з рук у руки для прискіпливого і детального огляду, була приблизно семи-восьми дюймів заввишки і виконана з неймовірною майстерністю. Вона зображала монстра, який на позір нагадував людину, але з головою восьминога, обличчя взагалі виглядало як клубок мацаків, тіло було рибоподібне і лускате, з величезними пазурами на передніх і задніх лапах і довгими, вузькими крилами на спині. Ця істота, яка, здавалося, була сповнена жахливої й протиприродної злостивості, мала масивне тіло й загрозливо розкарячилася на прямокутній підставці, чи то п’єдесталі, вкритому невідомими символами. Кінці крил торкалися заднього краю підставки, сідниці — центральної частини, а довгі, загнуті пазурі двох зігнутих ніг звисали через передній край і сягали чверті відстані до низу п’єдесталу. Голова кефалопода[9] була нахилена вперед так, що кінчики лицевих мацаків торкалися передпліч передніх лап, які обвивали підняті коліна монстра. Фігурка справляла враження надзвичайно реалістичної і тим більш незбагненно жаскої, що її походження було абсолютно невідомим. Не було жодних сумнівів у тому, що ця річ була невимовно, неймовірно стародавньою, так що годі було визначити її справжній вік, а проте не помітно було бодай якогось зв’язку з жодним відомим мистецьким стилем, притаманним періоду зародження нашої цивілізації — та і взагалі жодному періоду. Не схожий ні на що інше, навіть матеріал статуетки становив загадку, бо ж ніздрюватий, чорно-зелений камінь із золотими та райдужними прожилками і вкрапленнями всередині не мав жодних знаних у геології чи мінералогії аналогів. Так само збивали з пантелику символи вздовж основи. Ніхто з присутніх, навіть попри те, що добра половина серед них спеціалізувалася саме на криптолінгвістиці, не зміг зауважити навіть найменшої подібності із найвіддаленішими мовними групами. Ці знаки, як і сама фігурка та матеріал, з якого вона була виготовлена, належали до чогось надзвичайно далекого від людства у тому вигляді, в якому ми його знаємо. У них був якийсь лиховісний натяк на прадавні і нечестиві цикли життя, в яких не було місця нашому світу з його ідеями.