Отож, розмістившись у двох екіпажах і в одному автомобілі, загін із двадцяти полісменів вирушив близько полудня, маючи за провідника тремтячого скватера. Коли дорога, по якій можна було проїхати, скінчилася, вони пішли пішки і миля за милею рухалися у цілковитій тиші, продираючись через непрохідні чагарі кипарисів, які ніколи не знали денного світла. Обплетені зловісними пасмами іспанського моху огидні корені, купи вологого каміння чи залишки гнилої стіни своєю мертвотністю лише посилювали депресію, якою дихало кожне потворне дерево і кожний вкритий лишайниками пагорок. Нарешті на обрії з’явилося скватерське поселення — нагромадження кривобоких халуп, а назустріч повибігали недоладні мешканці, скупчившись довкола ліхтарів. Здалеку долинав приглушений гуркіт там-тамів, а пориви вітру час від часу доносили моторошний крик. А ще здавалося, що крізь безкінечні хащі нічного лісу, з-поміж безбарвних гілок сочилися червоняві відблиски. Навіть попри небезпеку знову залишитися напризволяще, скватери, всі як один, навідріз відмовилися бодай на дюйм наблизитися до місця нечестивого поклоніння, тож інспекторові Леґрессу і дев’ятнадцятьом його колегам довелося без жодного супроводу увійти під чорні склепіння жаху, куди жоден з них ще ніколи не ступав.
Місцевість, якою просувалася поліція, споконвіку мала погану славу, була майже не дослідженою і маловідомою білій людині. Побутували легенди про таємниче озеро, не осквернене смертним поглядом, у якому мешкало щось величезне, безформне, вкрите білими поліпами і з осяйними очима; скватери ж пошепки розповідали, що опівночі з глибоких підземних печер вилітають дияволи з кажанячими крилами, щоб поклонятися Йому. Кажуть, що Воно було там ще до д’Ібервіля[11], до перших поселенців, індіанців, і навіть до найперших звірів і птахів цих лісів. Воно втілювало жахіття, побачити його — означало померти. А ще Воно навіювало людям сновидіння, тож поселенці знали достатньо для того, щоб просто триматися подалі. Щоправда, вудуїстська оргія відбувалася на самому краю гидотної місцевості, проте ця територія також була недоброю; мабуть, саме тому скватерів набагато більше лякало саме місце поклоніння, аніж жахливі звуки і пов’язані з ними випадки.
Лише поет або божевільний міг би осягнути крики, почуті людьми Леґресса, коли вони торували собі шлях через чорне драговиння до червоних спалахів і приглушених ударів тамтамів; звідти долинав голос, який, вочевидь, належав людині, проте окрім цього там був й інший голос, що міг належати лише звірові; і неймовірно жаско було чути, як щось видає такі звуки. Тваринна лють та оргіастична розгнузданість набули непомірних, демонічних висот у екстатичних криках і вересках, котрі проривалися, ширилися споночілими лісами, як моровиця, винесена вітром із пекельних безодень. Час від часу безладне завивання припинялося, і тоді злагоджений хор грубих голосів починав монотонно наспівувати ту гидотну фразу чи молитву:
Ф’нґлуї мґлв’нафг Ктулху Р’льєх вґах’наґл фхтаґн.
Нарешті діставшись місця, де дерева росли не так густо, чоловіки вийшли на узлісся, звідкіля все було добре видно. Четверо з них одразу втекли, один втратив свідомість, а двоє почали несамовито кричати, проте ці крики потонули у божевільній какофонії оргії. Леґресс бризнув болотною водою в обличчя непритомного чоловіка, і, немов загіпнотизований жахом, загін зупинився.
Посеред розводдя природного болота виднівся порослий травою острівець площею приблизно в акр, геть безлісий і, на диво, незаболочений. Тепер на ньому вистрибувала і вихилялася така невимовно химерна юрба божевільних людських істот, що ніхто, окрім, хіба Анґароли[12], не зміг би її змалювати. Скинувши одяг, цей набрід покручів верещав, ревів і корчився в екстазі довкола величезного багаття, викладеного колом; у його центрі, часом проглядаючи крізь розриви у суцільній завісі вогню, стояв величезний, заввишки восьми футів, гранітний моноліт, на вершині якого стояла неспівмірна з його розміром гидотна різьблена статуетка. З десяти шибениць, розташованих широким колом з однаковими проміжками навколо і оперезаного вогнем моноліту, звисали донизу головою дивовижно спотворені тіла зниклих скватерів. Саме всередині цього паноптикуму, що утворював коло, вистрибував та верещав натовп дияволопоклонників, рухаючись за годинниковою стрілкою у безкінечній вакханалії між колом тіл і колом вогню.
Можливо, це була лише гра уяви — відлуння, почуте одним із поліцейських, надто вразливим іспанцем, котрому вчулися антифони[13], що звучали у відповідь на ритуальний спів з неосвітлених місць у глибині лісу давніх легенд і жахіть. Пізніше я зустрівся з цим чоловіком, Хосе Д. Ґальвезом, і розпитав його; він і справді здався мені меланхолійно-мрійливим. Він навіть запевняв, що почув віддалене лопотіння величезних крил і побачив зблиск сяйливих очей, а також обриси величезного білого тіла між найвіддаленішими деревами, а проте я вважаю, що він просто наслухався місцевих забобонів.
12
Ентоні Анґарола — американський художник, який прославився своїми сюрреалістичними картинами.
13
Від грецького (той, що звучить у відповідь) — спосіб почергового співу двох частин хору у вигляді діалогу, під час якого вони ніби відповідають одна одній.