Те, що я побачив — чи мені здалося, що побачив, — було наче якась хвиля далеко на півдні; я припустив, а потім і пересвідчився, що дорогою на Іпсвіч суне величезний натовп. Відстань була завеликою, аби розрізнити якісь деталі, однак сам уже вигляд цієї юрби мені вкрай не сподобався — вона рухалась надто дивно і неприродно, яскраво полискуючи у сяйві місяця, що на той час уже почав заходити. Здалося навіть, що я чую якісь звуки, хоча вітер і мав їх відносити у протилежному напрямку, а диявольське шарудіння і мугикання видавалося навіть огиднішим, ніж шамотіння попередніх груп переслідувачів.
У голові промайнула ціла вервечка найнеприємніших припущень. Я думав про тих інсмутських почвар, які начебто переховувались у велетенських прибережних мурашниках, пригадав і невідомих плавців у морі. Якщо полічити усіх, кого я бачив раніше, та ще ватаги, які зараз, вочевидь, перекривають дороги, для майже безлюдного Інсмута кількість загоничів здавалась просто неймовірною.
Звідки ж могла взятися уся оця армія, що постала перед моїми очима? Невже ті давні таємничі катакомби і справді кишіли представниками небаченого і нікому не відомого життя? Може, якесь загадкове судно і справді висадило їх усіх на диявольському рифі? Хто вони такі? Чому опинились тут? І якщо такий величезний загін прочісує дорогу на Іпсвіч, чи не може так статися, що патрулі посилять і на інших дорогах?
Я повільно просувався вперед порослим чагарями проходом і, коли знову нудотно засмерділо рибою. Невже вітер раптово змінився і повіяв з моря через усе місто? Либонь, так, бо звідти, де раніше не чулося і звуку, тепер долинало гортанне бурмотіння. Але зараз до нього домішувалися інші звуки — щось подібне до плюскоту чи лопотіння безлічі крил, викликаючи найнеприємніші припущення. Я просто не міг зв’язно думати про натовп, що хвилями котився дорогою на Іпсвіч.
Раптово усі звуки і сморід риби посилились, і я навіть на хвильку застиг як укопаний, благословляючи долю, що був хоч якось захищений земляним валом. Саме тут, перш ніж повернути на захід, дорога на Раулі проходила майже впритул до старого залізничного полотна. І зараз щось сунуло цією дорогою, тож мені довелося лягти на землю і просто втиснутися в неї, і перечекати, поки ця юрба пройде повз мене і зникне вдалині. Милістю Божою ці почвари не мали собак — хоча навряд чи від цього була б для них користь з огляду на жахливий, ядучий рибний запах, що огорнув усю довколишню місцевість. Сховавшись за кущами, я почувався у відносній безпеці в цій піщаній улоговині, хоча і знав, що ті потвори пройдуть за якихось сто ярдів від мене. Я бачитиму їх, а вони мене — ні, хіба що доля зіграє зі мною злий жарт.
Вони мали пройти повз мене, але дивитися на них раптом стало лячно. Дорогу перед натовпом заливали хвилі місячного світла, і в мене промайнула дивна думка про те, як непоправно вони все тут запаскудять. Мабуть, з усіх жителів Інсмута ці були найогиднішими — про таких навіть згадувати ніколи не схочеш.
Сморід ставав просто нестерпним, у мішанині звуків виокремились жахливе хрипіння, кумкання, виття, гавкіт і злилися в суцільний гомін, що не мав нічого спільного з людською мовою. Чи це були голоси моїх переслідувачів? Чи мали вони собак? Не міг згадати, щоб бачив в Інсмуті якихось домашніх тварин. Це їхнє лопотіння чи то плюскіт було несусвітно жахливим, я навіть очі боявся звести на страховиськ, які видавали ці звуки, і твердо вирішив не розплющувати їх, допоки вони не пройдуть. Орда крокувала майже поруч з моєю схованкою, повітря заповнило їхнє хрипке гарчання, а земля, здавалася, здригалася від нелюдського ритму їхньої ходи. Я майже не дихав і зібрав усю свою волю в кулак, щоб не розтулити повік.
Я навіть тепер неспроможний сказати напевне, реальністю були наступні події чи страшним видінням. Заходи уряду, до яких вдалися після моїх відчайдушних закликів, скоріш за все свідчать, що то була жахлива правда, однак чи не міг я бачити в ту мить галюцинації, спричинені гіпнотичним впливом атмосфери давнього, населеного потворами та огорнутого лиховісним мороком міста? Такі міста зазвичай наділені дивними властивостями й отримують у спадок божевільні легенди, цілком спроможні вплинути на уяву випадкової людини, яка опинилася серед мертвих і просякнутих огидним смородом вулиць, нагромадження гнилих дахів і напіврозвалених шпилів. Чи так уже неможливо, щоб у сутіні, яка оповила Інсмут, причаїлись бацили справжнього і заразного божевілля? Хто може сказати, де проходить межа між реальністю і вигадкою, почувши історії на кшталт оповіді старого Садока Аллена? Представникам влади так і не вдалося його знайти, і вони не мають ані найменшого уявлення, що з ним сталося. Де закінчується божевілля і починається реальна дійсність? Чи можливо, щоб мої останні страхи були лишень чистісінькою маячнею?