Але таки мушу бодай спробувати розповісти, що, як мені здавалося, я бачив на власні очі у сяйві насмішкуватого жовтавого місяця, що здригалось і купчилося, стрибало і повзло дорогою на Раулі; все відбувалося просто перед моїми очима, коли я лежав у густій траві на пустельному залізничному переїзді. Певна річ, я так і не зміг примусити себе не дивитись; мабуть, так мені судилося — та й хто зможе заплющити очі, коли за якусь сотню метрів, валуючи і хропучи, суне незліченна орда виплодків невідомої сили?
Мені здавалось, я був готовий до найгіршого, і я справді мав бути готовий — з огляду на все, що довелося побачити раніше. Попередні мої переслідувачі були вкрай незвичайними, то невже я не зміг би витримати збільшену аномальність і подивитися на істот, в яких не було й натяку на щось нормальне? Я не розплющував очей, поки звідкись прямо переді мною не залунав сиплуватий і водночас оглушливий шум. Я розумів, що тої миті значна їх частина мала проходити поруч із земляним валом, там, де він закінчувався, а колія перетинала дорогу, і більше не міг стримуватися, аби не глянути, які нові страхітливі дива постануть переді мною у непевному світлі блідого місяця.
Це був справді кінець — кінець усього, що лишилося на землі, кінець крихти душевного спокою і віри в єдність Природи і людського розуму. Ніщо з того, що я міг собі уявити, навіть якби повірив кожному слову з божевільної розповіді старого Садока, не можна було навіть порівняти з тією бісівською, проклятою Богом реальністю, що постала — принаймні я так гадаю — перед моїми очима. Я вже намагався раніше несміливо натякати, що це було, сподіваючись у такий спосіб бодай ненадовго відкласти потребу все описати. Чи ж можливо, щоб наша планета породила таких істот? Щоб людські очі наживо бачили те, що раніше вважалося лиш витвором хворої уяви і забутих легенд?
І все ж я їх бачив; вони сунули безконечним потоком — повзли, стрибали, припадали до землі, мекали; бачив масу нелюдської плоті, що пульсувала під примарним місячним сяйвом, звивалася у лиховісних корчах дикої сарабанди фантастичного жаху. На головах у декого з них були високі тіари з білувато-злотистого невідомого металу… дехто убрався в дивовижні шати, а один, що був на чолі процесії, нап’яв на себе якийсь бридкий чорний піджак з горбом на спині і смугасті штани, а на безформний відросток, що, вочевидь, мав правити йому за голову, — фетровий капелюх…
Мені здалося, що були вони переважно сіро-зеленого кольору, але з білими животами. Більшість — блискуча й слизька, краї спин укриті чимось схожим на луску. Їхні постаті віддалено нагадували людські, але голови були однозначно риб’ячі, з опуклими, вирячкуватими і незмигними очима. Збоку на шиях пульсували зябра, довгі лапи мали перетинки. Вони підстрибували часом на двох, а часом на чотирьох кінцівках — я навіть зрадів, що кінцівок було всього чотири. Їхні хрипкі, верескливі голоси, напевно, створені для чогось подібного до мови, надавали звукам безліч неприємних і загрозливих тонів, які з надлишком компенсували вбогу міміку ошкірених морд.
Але хоч якими чудовиськами вони виглядали, я їх упізнав, бо аж надто добре знав, ким вони мали бути — хіба ж так давно бачив я тіару в музеї Ньюберіпорта? Це були ті самі рибо-жаби, зображені на безіменній прикрасі, тільки живі й жахливі; дивлячись на них, я розумів, кого саме так нагадував мені горбатий священик з тіарою на голові у чорному отворі дверей церкви. Я навіть не намагався бодай приблизно підрахувати, скільки їх було. Я не міг злічити потвор, здавалося, їх незліченна тьма — і звісно ж, мій побіжний погляд зумів вихопити лиш найдрібніший фрагмент загальної картини. Наступної миті все поглинуло милосердне забуття — перше у моєму житті.
Тихий дощ привів мене до тями, і я зрозумів, що як і раніше лежу в порослій високою травою улоговині, а коли нетвердою ходою видибав на дорогу, не побачив у свіжій багнюці жодних слідів. Запах риби теж зник. У сіруватому серпанку на південному сході мріли зруйновані дахи та безголові дзвіниці Інсмута, однак на всьому обширі солончаків і боліт не було жодної живої душі. Годинник показував першу по обіді.
Я не був упевнений у реальності того, що зі мною сталося, однак за всім цим відчував щось зловісне. Треба було якнайскоріше тікати з клятого міста, тож я одразу ж заходився перевіряти свою готовність до пересування. Незважаючи на втому, голод і пережиті жахи, я цілком міг рухатись, тому поволі пішов розгрузлою дорогою в бік Раулі. Туди я дістався уже надвечір і отримав нагоду підкріпитись та розжитися пристойним одягом. Потім сів на нічний потяг до Аркгема і вже наступного дня мав тривалу й ґрунтовну бесіду з представниками влади; те ж саме згодом відбулося в Бостоні. Результати цих розмов уже стали надбанням широкої громадськості, і мені дуже хотілося б — задля збереження душевного здоров’я, — аби не довелось нічого додавати до вже сказаного. Але хто знає, можливо, мене і справді охоплює якесь безумство, яке породить ще більший жах або нове небачене диво?