Неважко здогадатися, що я скасував усі заходи запланованої подорожі — оглядові, архітектурні й антикварні розвідки, хоча раніше дуже на них чекав. Я навіть не насмілився оглянути ювелірні прикраси з колекції музею Міскатонікського університету. Втім, своїм перебуванням в Аркгемі я скористався задля збирання інформації суто генеалогічного характеру, про що вже давно мріяв; пізніше можна буде розшифрувати й систематизувати зроблені поспіхом нотатки. Куратор тамтешнього історичного товариства — містер Лепгем Пібоді — люб’язно погодився допомогти мені і виявив щиру зацікавленість тією обставиною, що я був онуком Елайзи Орн з Аркгема, яка народилася 1867 року і у сімнадцятирічному віці вийшла заміж за Джеймса Вільямсона з Огайо.
Як з’ясувалося, мій дядько по материнській лінії багато років тому також побував у цих місцях і займався пошуками, багато в чому подібними до моїх. Ще я дізнався, що родина моєї бабусі свого часу стала об’єктом неабиякої зацікавленості з боку місцевих жителів. За словами містера Пібоді, тоді широко обговорювався шлюб її батька, Бенджаміна Орна, укладений одразу по Громадянській війні, через напрочуд цікавий родовід нареченої. Припускали, що вона була сиротою, її вдочерила нью-гемпширська родина Маршів, а точніше, кузен з округу Ессекс, однак освіту вона здобула у Франції і дуже мало знала про свою нову сім’ю. Опікун переказав на її рахунок у бостонському банку кошти на утримання і на послуги французької гувернантки, проте мешканцям Аркгема нічого не говорило ім’я цього опікуна, а сам він із часом зник з поля зору, його права рішенням суду перейшли до гувернантки. Француженка — нині вже давно покійна — була напрочуд небалакуча, і багато хто вважав, що знала вона значно більше, ніж розповідала.
Та найбільше бентежило, що ніхто не міг пригадати, чи жили колись у Нью-Гемпширі законні батьки молодої дівчини — Енох і Лідія (Мезерве) Марш. Багато хто припускав, що насправді вона була не названою, а таки рідною донькою когось із Маршів — вона мала очі достеменно як у всього їхнього роду. Найбільше над цим сушили голову після її передчасної смерті під час народження єдиної дитини, моєї бабці. Склавши на ту пору власну, не надто приязну думку про Маршів, я, цілком природно, геть не зрадів, виявивши цей пагін на своєму родовому дереві; так само не дуже тішили слова містера Пібоді про мої очі — на його думку, достоту маршівські. Менше з тим, я був щиро вдячний йому за отримані відомості, поза сумнівом, дуже цінні, ретельно занотував усі подробиці і склав перелік архівних матеріалів, що стосувались дбайливо задокументованої історії родини Орнів.
Із Бостона я одразу ж рушив додому, в Толедо, місяць провів у Момі, оклигуючи після пережитих випробувань. У вересні повернувся в Оберлін — на останній курс — і аж до червня наступного року повністю присвятив себе наукам та іншим добропристойним справам. Про пережитий жах я згадував лишень у тих рідкісних випадках, коли зустрічався з представниками влади у зв’язку з кампанією, розпочатою після моїх звернень та свідчень. Десь у середині липня — рівно за рік після інсмутських пригод — я провів тиждень із родиною моєї покійної матері у Клівленді, звіряючи отриману генеалогічну інформацію із записами, переказами, сімейними реліквіями і розмірковуючи, яка картина з цього вимальовується.
Не скажу, щоб це було приємно — мене завжди пригнічувала атмосфера у домі Вільямсонів. Щось там було нездорове, і мама ніколи не змушувала мене гостювати у своїх батьків, хоча сама завжди радо зустрічала діда, коли той приїздив до Толедо. Моя бабця, та, що родом із Аркгема, незмінно справляла на мене дивне враження, я її боявся, а тому не надто тужив, коли вона зникла. Було мені на той час вісім років; казали, що вона пішла з дому, побиваючись через самогубство старшого сина — мого дядька Дугласа. Він застрелився після подорожі до Нової Англії — гадаю, тої самої, через яку його згадували в Аркгемському історичному товаристві.