Дядько був дуже схожий на неї і також мені не подобався. Поруч із ними я завжди почувався ні в сих ні в тих, а іноді було просто лячно під уважними поглядами їхніх незмигних очей. Мама і дядько Волтер на мене так не дивились і взагалі були дуже схожі на свого батька, хоча мій бідолашний кузен Лоуренс — син Волтера — був майже точною копією своєї бабці, а потім якась серйозна неміч призвела до його ізоляції у лікарні в Кентоні. Я не бачив його чотири роки, але дядько зронив якось, що його стан — розумовий і фізичний — украй важкий. Імовірно, саме ця обставина стала основною причиною передчасної смерті його матері два роки тому.
Таким чином, клівлендську гілку нашого роду тепер утворювали мій дід і його овдовілий син Волтер; над нею, як і раніше, тяжіла сутінь давніх часів. Як і раніше, мені не подобалось це місце, а тому я намагався якомога скоріше завершити свої дослідження. Від діда мені дісталися всі документи і легенди нашого роду, хоча з минулим гілки Орнів довелось розбиратися з допомогою дядька Волтера, який надав у моє розпорядження всі свої архіви, включно із записами, листами, вирізками, особистими речами, світлинами та картинами.
Саме вивчаючи листи й картини, пов’язані із сімейством Орнів, я поступово став відчувати жах перед минулим власного роду. Як я вже казав, спілкування з бабусею і дядьком Дугласом було завжди малоприємним, тепер же, за багато років по їх смерті, я вдивлявся в обличчя на картинах з наростаючим почуттям огиди й відчуження. Я попервах не розумів, у чому річ, та з часом підсвідомо почав порівнювати — попри небажання раціональної частини мого розуму навіть запідозрити щось подібне! Стало цілком очевидним, що характерні риси облич наштовхнули мене на певні думки, якими раніше я навіть не переймався, і думки ці могли б викликати у мене панічний жах, якби я насмілився проаналізувати їх.
Але найбільше потрясіння чекало на мене, коли дядько показав родинні коштовності Орнів; їх зберігали в одному з банківських сейфів. Деякі вироби були вельми елегантними й вишуканими, але серед іншого знайшлася і скринька з доволі дивними старовинними речами, які залишила по собі моя загадкова прабабуся, і дядько показав їх мені з очевидним небажанням і навіть огидою. За його словами, то були химерні, навіть відразливі речі, які, наскільки він знає, ніхто ніколи не носив на людях, хоча моїй бабці час від часу подобалось ними милуватися. З цим були пов’язані якісь малозрозумілі забобони, а гувернантка моєї прабабусі буцімто казала, що їх взагалі не можна носити в Новій Англії — безпечніше це робити в Європі.
Перш ніж почати повільно і з невдоволеним бурчанням демонструвати прикраси, дядько попередив, аби я не надто переймався їх незвичайним і в чомусь лиховісним виглядом. Художники та археологи, яким випало бачити коштовності, відзначали тонку роботу і екзотичну вишуканість цих виробів, хоча жоден з них не зміг сказати, з якого матеріалу і в якому стилі їх зроблено. Там було два браслети, тіара і пектораль з фантастичними сюжетами і фігурами.
Слухаючи дядькові пояснення, я як міг стримував емоції, однак боюся, що не зумів приховати свого остраху. Дядько стривожився і якийсь час вагався, придивлячись до виразу мого обличчя. Попри все, я попросив його продовжувати, що він з відвертою нехіттю і зробив. Мабуть, він чекав якоїсь несподіваної реакції з мого боку, коли діставав перший з предметів — тіару, але сумніваюся, що був готовий до такого. Мабуть, я і сам не очікував подібного, вважаючи себе цілком підготовленим і приблизно уявляючи, що побачу. Але я знепритомнів, як це сталося й рік тому на порослому вересом та чагарями залізничному переїзді.
З того самого дня все моє життя перетворилося на вервечку жахливих роздумів і лихих передчуттів, адже я не знав, скільки в усьому цьому правди, а скільки маячні. Моя прабабуся носила прізвище Марш і мала загадкове походження, її чоловік жив у Аркгемі — а хіба не казав старий Садок, що дочку Обеда Марша, народжену в шлюбі з якоюсь загадковою іноземкою, обманом видали за якогось добродія з Аркгема? А ще той старий п’янюга базікав, що мої очі схожі на очі капітана Обеда. Та й куратор з Аркгема теж завважив, що мої очі достоту такі ж, як у Маршів. Тож чи не був Обед Марш моїм прапрадідом? Ким же — або чим — була в такому разі моя прапрабаба? Втім, усе це могло виявитись і нісенітницею. Батько моєї прабабусі, хай би ким він був, цілком міг придбати біло-золоті прикраси у котрогось моряка з Інсмута. А риси обличчя моєї бабці та її сина-самогубці могли й привидітись, бути плодом моєї уяви, чистісінькою вигадкою, прикрашеною похмурими спогадами про морок над Інсмутом. Але чому тоді мій дядько наклав на себе руки саме після подорожі до Нової Англії — землі пращурів?