Я продумаю план втечі кузена із кентонської божевільні, і разом із ним ми вирушимо до сповитого чарівною сутінню Інсмута. Ми попливемо до загадкового рифу в морі й пірнемо углиб чорної безодні до циклопічного, прикрашеного колонами Й’га-нтлей, і в обителі Глибоководних, оточені різноманітними дивами і увінчані славою, знайдемо вічне життя.
Сни у відьминому домі
Волтер Джилмен не знав, чи це лихоманка спричинила сни чи сни — лихоманку. За всім чаїлося щось прикре і лиховісне, давнє місто навіювало якийсь гнітючий жах, а найбільше — ветхі стіни мансарди проклятого будинку, де він писав і навчався, скнів над цифрами та формулами, коли не борсався вві сні на убогому залізному ліжку. Його слух став надміру гострим і чутливим, тому Волтер давно вже зупинив дешевий годинник на каміні — той гримів, наче артилерійська канонада. Ночами ледве чутний шепіт сонного чорного міста, моторошне шамотіння пацюків за поточеними шашелем стінами і рипіння сухих балок у старому будинку перетворювали його життя на пекло. Темрява завжди повнилася незрозумілими звуками, і все одно він здригався від страху, коли уявляв, що звичний уже гуркіт може стихнути, і тоді з-під остогидлого шуму проступить інший, зазвичай не чутний.
Джилмен мешкав у застиглому в часі, оповитому легендами Аркгемі, де серед скупчення мансард і гострих дахів місцеві відьми колись переховувалися від королівської варти. Однак у місті не було закутка, сповненого макабричними спогадами більше за мансарду, що стала його прихистком; саме цей будинок і саме ця кімната дали притулок старій Кезаї Мейсон, загадкову втечу якої із Салемської в’язниці так і не зуміли пояснити. Це сталося 1692 року — тюремний наглядач збожеволів і постійно бурмотів щось про маленьку кудлату істоту з білими іклами, яка начебто вискочила з камери Кезаї, і навіть сам Коттон Матер[146] не спромігся розтлумачити, звідки на сірих кам’яних стінах камери з’явилися овали і багатокутники, намальовані липкою червоною рідиною.
Можливо, Джилмену не варто було так тяжко працювати. Студіювання неевклідової геометрії і квантової фізики може виснажити мозок будь-якої людини, а якщо ці науки поєднати з дослідженням фольклору і пошуком ознак незвичайної багатовимірної реальності у моторошних готичних легендах і в теревенях біля каміна — важко сподіватися на щось інше. Джилмен був родом із Гейвріла[147], але лише після вступу до Аркгемського коледжу він почав вбачати зв’язок між математикою і фантастичними легендами про давню магію. Сама атмосфера стародавнього міста дивовижним чином впливала на його уяву, і викладачі Міскатонікського університету наполягали, щоб юнак бодай трохи погамував свій запал, і навіть скоротили для нього години викладання деяких дисциплін. Більше того, Джилмену заборонили читати сумнівні книжки про таємні знання із закритих фондів університетської бібліотеки, проте усі ці запобіжні заходи виявилися запізнілими, адже на ту пору молодий студент устиг набратися одкровень із жахливого Некрономікона Абдула Альхазреда, уривків Книги Ейбона [148]і забороненого твору фон Юнтца Безіменні культи[149]. Цього виявилось достатньо для зіставлення абстрактних формул із властивостями космосу і виявлення зв’язку між відомими і невідомими вимірами.
Джилмен знав, що живе у колишньому відьминому домі, і, власне, саме через це й винаймав там кімнату. В архівах округу Ессекс збереглося чимало документів про судовий процес над Кезаєю Мейсон, і Джилмена понад усяку міру захопило те, в чому її змусили зізнатися перед спеціальним судом. Жінка розповіла судді Готорну[150], що прямі й криві лінії можуть вказати шлях крізь стіни з одного місця до іншого, а ще підсудна засвідчила, що такі візерунки часто використовуються під час нічних збіговищ у похмурій долині з білим камінням потойбіч пагорба Медоу-Гілл і на безлюдному острові серед річки. Крім того, підсудна Мейсон дала свідчення про Чорного чоловіка, про дану нею обітницю, про своє нове таємне ймення Нагаб[151]. А потім намалювала описані нею фігури на стінах камери і зникла.
Джилмен вірив небилицям про Кезаю Мейсон і відчув дивний трепет, дізнавшись, що її дім і досі стоїть, хоча відтоді й минуло вже двісті тридцять п’ять років. Коли ж до нього дійшов поголос, що її час від часу бачать у домі та на вузьких довколишніх вуличках, що мешканці цього та сусідніх будинків помічали у себе на тілі нерівні сліди від укусів, що у переддень травня і Дня усіх святих мешканці Аркгема чули здушені дитячі крики, що одразу після цих свят, які викликали у городян непідробний страх, з горища будинку старої відьми йшов страшенний сморід, і що в темні передсвітанкові години у ветхому відьминому домі з’являється маленька і гострозуба кудлата істота і з цікавістю обнюхує людей, Джилмен вирішив будь-що там оселитися. Зробити це виявилось неважко, адже через лиху славу будинку ніхто не зголосився його орендувати, тож дім поділили на дешеві умебльовані кімнати. Джилмен не зміг би пояснити, що сподівався знайти у цьому помешканні, однак знав, що неодмінно хоче жити там, де за якихось обставин звичайну літню жінку з сімнадцятого сторіччя наділили, доволі несподівано для неї самої, здатністю прозирати у такі глибини математики, які, мабуть, недосяжні й для таких геніїв сучасності, як Планк, Гейзенберґ, Ейнштейн і де Сіттер[152].
147
Містечко в окрузі Ессекс, штат Массачусетс. Засноване у 1640 році пуританською общиною.
149
Одна з основних окультних книг міфів Ктулху. Вперше згадана Робертом Говардом під назвою «Nameless Cults», класичну назву «Unaussprechlichen Kulten» у листуванні з Лавкрафтом сформулював Авгут Дерлет.
150
Джон Готорн, торговець і суддя, один з найвідоміших учасників салемського процесу над відьмами.