Джилмен уважно обстежив дерев’яні і тиньковані стіни, шукаючи під шпалерами бодай якісь сліди таємних знаків; уже за тиждень йому пощастило дістати ту саму кімнату в мансарді з південного боку будинку, де, як вважалось, Кезая займалась магією. Це помешкання ніхто не винаймав — не було бажаючих надовго залишатися в ньому, одначе власник будинку, поляк, здавав його з видимою неохотою. Щоправда, і тут з Джилменом нічого не відбувалось — аж до появи перших ознак його хвороби. У похмурих переходах і кімнатах будинку не витав привид Кезаї, волохата звірина не приповзала крадькома обнюхувати Джилмена у його вбогому помешканні, жодних магічних формул, попри наполегливі пошуки, так і не пощастило віднайти. Час від часу Волтер вирушав у довгі прогулянки присмерковими пропахлими пліснявою немощеними провулками; там ветхі й несусвітньо старі будинки схилялися до нього побурілими стінами і глузливо поглядали вузькими віконцями. Тут, думав Джилмен, свого часу відбувалися страшні події, і йому не давала спокою непевна підозра, що жахлива минувшина — принаймні та, що зачаїлась у найтемніших, вузьких і звивистих завулках, — ще не зовсім померла. Він двічі діставався човном сумнозвісного острова серед річки і зробив замальовки незвичайних фігур, утворених рядами порослого мохом сірого каміння, яке невідомо звідки з’явилося ще у прадавні часи.
Кімната Джилмена була чималою, проте дивної неправильної форми: північна стіна помітно скошена досередини, у тому ж напрямку похилилась і низька стеля. За винятком свіжої пацючої нори і кількох уже зашпарованих, Джилмен не знайшов ніякого проходу — і навіть ознак його існування в минулому — до приміщення між похилою переділкою кімнати і рівною зовнішньою стіною будинку, хоча з вулиці лишилися сліди давно замурованого вікна. До горища над кімнатою Джилмена, імовірно, теж із нахиленою підлогою, доступу не було. Коли Джилмен видерся драбиною на затягнуту густим павутинням частину горища з рівною підлогою, у стіні над входом до своєї кімнати він знайшов сумлінно забиту пройму, старі дошки трималися на товстих дерев’яних тиблях, широко вживаних ще у колоніальну пору. Втім, ніякі умовляння хлопця не переконали флегматичного господаря будинку дозволити йому обстежити бодай одне з двох приміщень, суміжних з його кімнатою.
З часом цікавість Джилмена до таємниць, що ховалися за скошеною стіною і стелею кімнати, тільки зростала — в куті нахилу йому почав ввижатися певний математичний сенс і ключ до розгадки призначення цих кімнат. Він міркував собі, що стара Кезая могла не випадково жити в помешканні з такими дивними кутами, адже хіба вона не твердила, що саме за допомогою певних кутів можна вийти за межі відомого нам простору? Однак поступово його цікавість до замкнутих порожнин за похилими стінами майже зникла, позаяк виявилося, що призначення цих поверхонь стосується не того, що міститься потойбіч, а місця, де перебуває він сам.
Перші ознаки запалення мозку і хворобливі сновидіння з’явилися на початку лютого. Вочевидь, упродовж певного часу його кімната з нерівними кутами чинила на нього якийсь незвичайний, мало не гіпнотичний вплив, і тої холодної похмурої зими він помітив за собою звичку пильно вдивлятися у місце, де сходяться нахилена стіна і скошена стеля. Приблизно в ту ж пору його почала дуже турбувати неспроможність зосередитися на навчанні, і він з великим хвилюванням очікував початку проміжної екзаменаційної сесії. Однак не меншою мірою юнака турбувало надзвичайне загострення слуху. Його життя перетворилося на невідчепну і нестерпну какофонію, за якою чаїлися нові, інші звуки, яких він раніше не чув, — вони долинали звідкілясь з-поза нашого виміру і вловлювалися на самій межі сприйняття. Що ж до буденних звуків, то найгіршим було шарудіння пацюків за ветхими дерев’яними стінами; часом навіть здавалося, що вони роблять це навмисне. Коли звуки лунали з-за нахиленої північної стіни, до них примішувалось якесь сухе гримотіння, а коли йшли з частини горища над стелею кімнати Джилмена, він завжди ціпенів, мовби очікуючи приходу жаху, що лише вижидає нагоди цілком ним заволодіти.