Але Бурого Дженкіна Волтер зустрів не в тому невимовно чужому шумовинні. Місце для цього непоказного жахіття знайшлося у простіших і зрозуміліших снах, які приходили перед зануренням у безодню глибшого забуття. Лежачи у темряві і змагаючись зі сном, Джилмен спостерігав, як його вбогу кімнату заливає слабке переливчасте світло, у фіолетовому серпанку проступає куток, де сходяться дві площини, які останнім часом так підступно оволодівають його увагою. Жах видибàв із пацючої нори в кутку і чапав до нього по широких вичовганих дошках підлоги, наближаючи до хлопця крихітну, злостиву, сповнену очікування мордочку, таку подібну до бородатого людського обличчя. На щастя, цей сон милосердо обривався до того, як потвора встигала підійти достатньо близько і почати обнюхувати Волтера — у тварини були страхітливо довгі й гострі ікла. Що не день, Джилмен забивав пацючі нори, однак щоночі справжні господарі дому долали перепони, хоч якими міцними вони були. Одного разу Джилмен попросив власника будинку забити отвір бляхою, та вже наступної ночі пацюки прогризли нову діру, а разом із тим чи то випхнули, чи то втягли до кімнати дуже дивний на вигляд шматочок кістки.
Джилмен не казав лікарю про свою недугу, бо знав, що не складе сесії, якщо потрапить до лазарету коледжу саме тоді, коли кожна хвилина потрібна, щоб гризти граніт науки — він уже провалив іспити з диференціального числення і загальної психології, хоча й мав надію до кінця семестру виправити становище. На початку березня у неглибоких снах Джилмена, які передували міцному сну, почала з’являтися розмита пляма, що супроводжувала видіння з Бурим Дженкіном і щораз більше нагадувала силует згорбленої старої жінки. Таке доповнення стривожило Волтера значно більше, ніж він того очікував; зрештою юнак вирішив, що пляма і справді схожа на дуже стару жінку, яку він двічі зустрічав у темних закутках звивистих вуличок біля покинутих доків. У такі миті злостивий, уїдливий і водночас байдужий погляд старої змушував його тремтіти, особливо під час першої зустрічі — тоді саме великий пацюк прожогом кинувся бігти сусіднім провулком, і Джилмену чомусь пригадався Бурий Дженкін. Тепер же, розмірковував Джилмен, пережите тоді нервове потрясіння відбилося на його хаотичних сновидіннях.
Волтер не міг заперечувати згубного впливу старого будинку, проте залишки хворобливої зацікавленості не дозволяли йому переїхати звідти. Він переконував себе, що причиною нічних видінь була гарячка, і щойно вона минеться, зникнуть і кошмари. Втім, вони були напрочуд яскраві й переконливі, юнак щоразу прокидався з неясним відчуттям того, що пережити йому довелося більше, ніж вдалося запам’ятати. Попри огиду, Джилмен був переконаний, що у забутих снах він розмовляв і з Бурим Дженкіном, і зі старою, що ті настійливо умовляли піти з ними і зустрітися з третьою істотою, значно могутнішою за них.
Під кінець березня Джилмен почав надолужувати згаяне в математиці, остаточно збайдужівши до інших дисциплін. У нього розвинулась особлива, інтуїтивна здатність розв’язувати рівняння Рімана, він бентежив професора Апгема глибоким розумінням проблеми четвертого виміру та інших питань, які заганяли у глухий кут решту студентів. Одного дня спалахнула дискусія щодо можливого існування нерегулярних викривлень простору і теоретичної можливості зближення або навіть контакту нашої частини космосу з іншими районами, далекими, як найвіддаленіші зірки, за міжгалактичними безоднями або навіть за межами ейнштейнівського просторово-часового континууму. Обізнаність Джилмена в цих питаннях викликала загальний захват, навіть попри те, що декотрі з його прикладів спричинили хвилю чуток про його неврівноваженість і ексцентричну відлюдькуватість. Слухаючи Джилмена, студенти лише хитали головами, коли він послідовно розвивав теорію про те, що людина — якби володіла математичними знаннями, більшими, аніж це доступно звичайному людському розуму, — могла б вийти за межі Землі й переміститися на будь-яке інше небесне тіло, розташоване в одній з безкінечно далеких точок неосяжного Всесвіту.
Як твердив Джилмен, для цього достатньо зробити два кроки: перший — вийти за межі відомого нам тривимірного простору, другий — повернутися до тривимірного простору в іншій точці, можливо, безкінечно далекій. У багатьох випадках було цілком реальним здійснювати такі переходи без загрози для життя. Імовірно, будь-яка істота з будь-якої частини тривимірного простору могла б вижити у четвертому вимірі; що ж до другого кроку, то все залежатиме від того, яку саме частину тривимірного простору буде обрано для повернення. Мешканці одних планет можуть виявитися цілком спроможними жити на інших — навіть на планетах інших галактик або подібних просторових фаз іншого простору-часу, хоча, звісно, має існувати чимало взаємно несумісних небесних тіл або космічних зон, хай навіть і розташованих з математичного погляду зовсім поруч.