У ніч з дев’ятнадцятого на двадцяте квітня у снах Джилмена сталася нова подія. Майже проти своєї волі він блукав у присмерковій безодні, попереду летіла маса переливчастих бульбашок і маленький багатогранник, і тут Волтер побачив, що грані суміжних велетенських призм утворюють напрочуд правильні кути. Наступної миті він опинився за межами безодні, намагаючись зберегти рівновагу на скелястому пагорбі, залитому яскравим, розсіяним зеленим світлом. Він був босий і в нічній піжамі, але коли спробував іти, виявив, що не здатен відірвати ніг від землі. Усе навкруги, окрім невеликої частини схилу безпосередньо перед ним, затягло пасмами густих випарів, і Джилмен здригнувся, коли подумав, які звуки можуть ринути з цього туману.
А потім він помітив дві фігури, що важко, над силу підповзали до нього, — то були стара жінка і маленька кошлата істота. Стара звелася на коліна, якось дивно схрестивши руки, а Бурий Дженкін показував на щось своєю — дивовижно подібною до людської — передньою лапкою, і далося це йому нелегко. Скоряючись якомусь незрозумілому імпульсу, Джилмен почав важко рухатись у напрямку, визначеному кутом між схрещеними руками старої і лапою маленького монстра, і не встиг зробити й кількох кроків, як знову опинився у звичній присмерковій безодні. Навколо нього літали якісь геометричні фігури, а він стрімко летів у прірву, і тому падінню не було кінця. Врешті-решт він прокинувся у своєму ліжку, у мансарді старого будинку з дивним кутом між стіною і стелею.
Того ранку Волтер почувався геть виснаженим і на лекції не пішов. Він відчував, що якась дивна сила спрямовує його погляд у нікуди, бо не міг відірвати очей від порожнього місця на голій підлозі. Протягом дня Джилмен двічі переводив невидющий погляд і тільки опівдні зміг подолати непереборне бажання витріщатись у порожнечу. Близько другої години він вирушив до міста обідати і, простуючи вузькими провулками, раптом зауважив, що завжди звертає у південно-східному напрямку. Не без внутрішньої боротьби хлопець змусив себе зупинитися і зайти до кафе на Черч-стріт, однак по обіді незбагненний потяг став лише сильнішим.
Таки доведеться звернутися до невропатолога; можливо, все це якось пов’язано з його сновидністю, а поки що варто бодай спробувати здолати недугу. Немає сумніву, він здатний протистояти незбагненному потягу, тож, сповнений рішучості боротися з цією халепою, Джилмен почвалав у північному напрямку вздовж Гаррісон-стріт. Діставшись мосту через Міскатонік, Волтер уже спливав холодним потом; ухопившись за металеві поручні, він кинув погляд на непривітний острів у верхній течії — залиті яскравими променями післяобіднього сонця, його прадавні кам’яні брили стояли рівними рядами у похмурій задумі.
А потім він кинувся тікати, помітивши на пустельному острові якусь постать і з першого погляду впізнавши у ній дивну стару, чий моторошний образ мордував його у снах. Біля ніг старої ворушилася висока трава, наче в ній копошилася іще якась жива істота. Коли стара почала повертатися в його бік, Джилмен прожогом збіг з моста, шукаючи прихистку в заплутаному лабіринті провулків на березі річки. Хоч як далеко був острів, юнак усе одно відчував потік непереборної злоби, що плинув із ядучим поглядом згорбленої старої у брунатному вбранні.
Джилмена і далі тягло на південний схід, і він ледве-ледве зміг доплентатися до старого будинку та зійти хиткими сходами до свого помешкання. Впродовж кількох годин Волтер сидів мовчки, бездумно, очі стежили за чимось невидимим, поступово звертаючи на захід. Близько шостої вечора його гострий слух уловив тоскні молитви Джо Мазуревича, що мешкав двома поверхами нижче. Охоплений відчаєм, Джилмен схопив капелюха і вийшов на залиту вечірнім золотим сяйвом вулицю, дозволивши дивному потягу з півдня вести його хоч світ за очі. За годину темрява заскочила його у чистому полі за струмком Повішеника; у небі яскраво горіли весняні зорі. Потяг іти вперед поступово змінився незборимим бажанням майнути до зірок, і тут Джилмен збагнув, де розташоване джерело того дивного притягання.
Його тягло у небо. Якась точка небесної сфери серед безлічі зірок вабила і кликала Джилмена до себе. Вочевидь, вона була розташована десь поміж Гідрою і Кораблем Арго[153], і тепер хлопець знав, що незнайома зірка манила його до себе з тої самої миті, як він прокинувся на світанку. Вранці зоря була внизу, під ногами, опівдні — на південному сході, а тепер перемістилася на південь і повільно котилася на захід. Що це могло означати? Може, він божеволіє? Скільки це триватиме? Знову опанувавши себе, Джилмен повернув назад і почвалав до жахного старого будинку.
153
Гідра і Корабель Арго — сузір’я південного неба. Сьогодні Корабель Арго розділено на три сузір’я: Кіль, Корму і Вітрила.